Та погода все гіршала. Задув вітер і почав шматувати фюзеляж. Знову потяглися нудні у бездіяльності дні, а їх притулок гримів, підскакував і тремтів; проте Руперт щодня виходив назовні. Вітер засипав йому снігом очі, не давав ступити й кроку, а він ішов, тримаючись за фюаеляж, весь скулившись та прикриваючи від холоду лице; іноді йому навіть здавалося, що смерть була б ліпша за це холодне пекло. У нескінченному катуванні темряви й страждань він уявляв себе пам'ятником своєму минулому, своїм фальшивим теоріям про те, що кожен сам собі господар і мусить покладатися лише на себе.
— Колись у мене були тверді переконання,— казав він Водоп'янову, клацаючи зубами од холоду і все ж таки здираючи з себе одяг. Потім хутенько влазив у мішок та запинався до підборіддя, дожидаючи, поки його тіло зігріється.— У мене була чудова теорія, що коли покладаєшся на себе, то тобі й сам чорт не страшний.— І далі признався Водоп'янову, що помилявся,— Дурний же я був,— мовив розгнівано, одкидаючи геть свій облудний принцип.— Авжеж,— ще раз підкреслив,— коли повернусь,— все перевірю наново. Людина не може бути одна, бо тоді вона схожа на тварину...
Він не сподівався, що росіянин усе це зрозуміє, але той здивував його своїм "ну-ну* і раптом виголосив цілу тираду:
— Ви правду кажете, Руперте. Всі теорії тут розбиваються об кригу. Що тут найголовніше? Як вижити. А решта все — пусте. Тьхуі Хто обрав би для себе таку долю? Кому потрібна самотність? Гибіти без будь-якої користі?..
Руперт так змерз, що нічого й не одмовив, тільки зауважив, що його, мабуть, уже й пекло не зігріє.
Кілька тижнів жили вони так-сяк, аж поки не надумали готуватися в дорогу. За півтора-два місяці можна буде спробувати пробитися на південь, і вони ретельно обговорювали всі деталі ризикованого маршруту.
Вони довго й затято сперечалися, де перебувають і куди потраплять, якщо рушать на південь.
Якось, вийшовши опівдні, Руперт запримітив квадратну червону діру над горизонтом. То було ще не сонце, а лиш його відблиск у хмарах, схожий на багряне вікно. Пойнятий радістю, Ройс чомусь повірив, що вони виживуть. Червона цятка цілющого світла була для нього надією, і від подумав, що нічого прекраснішого досі не бачив. Цілу годину стояв на хвості літака, який перетворився на високу кучугуру, і милувався примарним сонцем, що ніби повільно пливло, то виринаючи, то потопаючи.
— От ми й спробуємо визначитись по ньому,— обережно натякнув він Водоп'янову, бо вже давно втратили лік дням. Та широту встановити можна, навіть не знаючи часу,— за висотою сонця або Полярної зірки.
День у день заграва все більшала, і ось вигулькнуло сонце: спершу тоненький окраєць над ясною лінією горизонту, а потім розпечена куля, котра майнула червоним обідком і знову пірнула, а за кілька діб над водянисто-зеленою рівниною спалахнув золотавий день — спершу на одну годину, потім на дві, а згодом прийшов жаданий час, коли Ройс перестав звертати увагу на сонце і лиш вряди-годи спинявся помилуватися ним.
Тепер потрібно було витягнути на повітря Водоп'янова. Той звівся на ліктях і захоплено сказав:
— День, дідько його бери! До чого ж нам пощастило,— зауважив.— Схоже на те, що ми опинилися південніш, аніж гадали. Надто вже високо стоїть сонце. Уявіть собі, що ми поблизу моря Уендела! І дрейфуємо далеко на схід од Гренландії. А коли так, то нема рації простувати на південь — бо там океан.
— Треба неодмінно визначитися,— одповів Руперт.— Не можна рушати, поки не знаємо, куди йти — до земгїі чи до води. Найменша похибка була б трагічною.
* * *
Це турбувало їх дедалі більше, й вони просиділи над картами цілих два дні, поки Руперт не взявся прискіпливо відновлювати все, що з ним було, аби хоч визначити дату— без цього неможливо провадити астрономічні розрахунки.
Знову налетів шторм, і сонце сховалося за хмари, та коли вигулькнуло, Руперт вийшов на холод і вітер, тримаючи в руках секстант, і став дожидатися, поки сонце стане в зеніті. Він уже визначив напрям півночі — так, як це можна було визначити в безпосередньому сусідстві з магнітним полюсом; коли ж сонце перестало йти вгору, записав азімут і взявся вираховувати поправку до значень секстанта й справжню висоту. Потім знайшов у таблиці нахил для сьогоднішнього дня — дату вони визначили наздогад — і записав на листку. Нахил і широта були плюсовими. Отож він склав їх і визначив широту. Вийшло 95° 14'. Тобто їх прибило майже до Північного полюса — так далеко від землі, що порятунку не було.
Водоп'янов не схотів вірити.
— Ви помилилися. Сонце не може бути так високо на даній широті. Дев'яносто п'ять градусів? Ні! Ми десь південніше.
Руперт сперечався, але без певності, бо й сам не бажав, щоб вони опинилися так далеко.
Вони зробили розрахунки на наступний день, але 83° 90' були такі ж нереальні, бо означали, що перебувають десь посередині Гренландії, або ж на теплій воді північної Атлантики.
— Може, ми пройшли морем Лінкольна до протоки Робсона! — вигукнув Руперт.— Якщо так, то добре...
Водоп'янов знову не погодився.
— Крига рухається в іншому напрямку. Коли б ми знаходились близько від землі, то навкруги громадилися б тороси. А в протоці Робсона потрапили б на чисту воду. Адже там ніколи не буває криги.
"Звідки він усе це знає?" — дивувався Руперт. Так добре вивчив умови Гренландії! Вони не розпитували один одного, що кожен робив у цих широтах. Руперт гнав од себе недобрі думки. Йому не хотілося знати, чим займався Водоп'янов та його екіпаж, похований у снігу поряд з літаком.
Він зробив нові обрахунки наступного дня, і знову вийшло те саме: 83° плюс-мінус кілька мінут.
— Вісімдесят три градуси дві мінути,— заявив Водоп'янов.— Тепер вірно.
— Так, але де ми? На сході чи на заході?
— Біля Аляски або десь над Атлантикою,— мовив Олексій.
— Якби внати, що робили навігатори в старі часи,— журно сказав Ройс,— то я б хоч приблизно вирахував довготу; мені цілком вистачило б вашого годинника.— Він довго мовчав, відновлюючи все те, що вивчив на флоті. Та хоч і знав дещо, не міг пригадати.
— Час можна встановити по зорях,— сказав Водоп'янов.— Але спершу треба поглянути, які зірки е у вашому щорічнику, а які на небі.