— Що ти скажеш про просторові зв'язки? — запитав дослідник, поки я розглядав книжки.
Відповісти було складно. Так, перспектива кімнати виглядала доволі дивною, стіни, здавалося, не утворювали більше правильних кутів. Але не це насправді було важливе. А те, що просторові зв'язки геть перестали мене цікавити, і мій розум сприймав світ у відмінних від просторових категорій вимірах. Як правило, око цікавлять такі проблеми, як "Де?" — "Наскільки далеко?" — "В якому положенні відносно того чи того?". У досліді з мескаліном око відповідає на запитання іншого порядку. Місце і відстань більше його не обходять. Розум вибудовує своє сприйняття, спираючись на насиченість існування, глибину смислу, зв'язки всередині структури. Я розглядав книжки, але зовсім не цікавився їхнім місцеположенням у просторі. Навпаки, кинулося в очі й відклалося в свідомості те, що всі вони сяяли живим світлом і в деяких ореол був яскравіший. У цьому контексті положення в просторі й три виміри втрачали сенс. Ні, просторова категорія, звичайно, не зникла. Коли я підвівся і пройшовся, то зміг зробити це майже нормально, правильно оцінюючи розташування предметів. Простір залишався на місці, проте втратив свою перевагу. Розум насамперед цікавили не виміри чи місцеположення, а сутність і значення.
Поряд із байдужістю до простору з'явилася ще глибша байдужість до часу.
— Здається, доволі багато,— ото й усе, що я зміг відповісти на запитання дослідника про моє відчуття часу.
Доволі багато, однак абсолютно безвідносно, скільки насправді. Звичайно, я міг подивитися на годинника, але знав, що він перебуває в іншому світі. Моїм справжнім відчуттям часу стало відчуття невизначеної тривалості або постійного теперішнього — відчуття, що його складали безперервно мінливі одкровення.
Від книжок дослідник спрямував мою увагу на меблі. Посеред кімнати стояв маленький столик для друкарської машинки, за ним був плетений стілець, а далі — письмовий стіл. Три предмети утворювали складну конструкцію горизонталей, вертикалей та діагоналей — конструкцію тим цікавішу, що вона сприймалася відокремлено від просторових зв'язків. Столик, стілець і письмовий стіл складали композицію, що нагадувала твори Брака, Хуана Гріса, натюрморт, впізнавано пов'язаний з об'єктивним світом, однак представлений без докладності, без спроби фотографічного реалізму. Я розглядав свої меблі не оком утилітариста, котрому потрібно сидіти на стільцях, писати за письмовими столами чи столиками, не оком фотографа чи наукового регістратора, а оком чистого естета, якого цікавлять лише форми та їхні зв'язки в площині бачення чи в просторі картини. Та поки я споглядав, мій чисто естетичний погляд кубіста змінило, якщо я можу так визначити, сакраментальне бачення реальності. Я знову опинився там, де був, розглядаючи квіти,— у тому світі, де все випромінювало Внутрішнє Світло і відрізнялося безмежністю значень. Узяти хоча б ніжки цього стільця — яка виняткова трубчаста форма, яка надприродна відполірована гладкість! Протягом кількох хвилин — чи кількох століть — я не просто вдивлявся в ці бамбукові ніжки, а насправді був ними — чи, радше, сам перебував у них; або, щоб бути ще точнішим (оскільки "я" не відбивало даного випадку, так само як і "вони"), моя Без-особовість перебувала в Без-особовості, представленій стільцем.
Розмірковуючи над цим відчуттям, я погодився з думкою відомого кембриджського філософа, доктора К. Д. Броуда, "що нам слід серйозніше, ніж раніше, поставитися до тієї теорії, яку Бергсон поклав в основу чуттєвого сприйняття. Згідно з його припущенням, функція мозку, нервової системи та органів чуттів переважно елімінативна, а не продуктивна. Кожна людина будь-якої миті здатна пригадати все, що будь-коли сталося з нею, й осягнути все, що відбувається деінде у всесвіті. Функція мозку і нервової системи полягає в тому, щоб захистити нас від цієї гнітючої і приголомшливої маси переважно непотрібних і недоречних знань, щоб не допустити більшої частини того, що ми могли б усвідомити й пригадати будь-якої миті, залишивши лише той мізерний і особливий сегмент, що може мати практичну користь". Відштовхуючись від цієї теорії, кожен із нас — це потенційно Великий Розум. Але оскільки всі ми тварини, то наше завдання полягає передусім у виживанні. А для того щоб уможливити біологічне виживання, необхідно пропустити Великий Розум крізь обмежувальний клапан мозку і нервової системи. З протилежного боку клапана витікає жалюгідна струминка свідомості, яка й допомагає нам вижити на поверхні цієї планети. Щоб сформулювати й виразити цю звужену свідомість, людина винайшла і безперервно розвивала ті системи символів і домислюваних понять, що їх ми звемо мовами. Кожен індивід водночас і бенефіціарій і жертва тієї лінгвістичної традиції, в якій він чи вона народилися — переваги отримує, бо мова відкриває доступ до акумульованих досягнень чужого досвіду, а жертвою виступає, бо мова змушує повірити, буцімто звужена свідомість — єдина, що існує і, до того ж, викривляє почуття реальності таким чином, що вічно підмінює факти ідеями, а реальні речі — словами. Те, що мовою церкви називається "царством земним", є світ звуженої свідомості, вираженої й, так би мовити, вихолощеної мовою. Різноманітні "інші світи", з якими людські істоти, трапляється, стикаються, мають у цілому багато елементів тієї свідомості, що належить Великому Розуму. Більшість людей протягом життя знають лише те, що витікає з їхнього обмежувального клапана й освячено місцевою мовою як істинна дійсність. Однак окремі люди, схоже, народжуються зі своєрідним обвідним перепуском, що вводить в оману обмежувальний клапан. Ще дехто може тимчасово набувати обвідні перепуски мимоволі чи за допомогою обдуманих "духовних вправ", а також під впливом гіпнозу чи наркотичних засобів. Крізь ці постійні чи тимчасові обвідні перепустки надходить сприйняття хай не всього, "що відбувається деінде у всесвіті" (оскільки перепусток не скасовує обмежувального клапана, який і далі стримує необмежений зміст Великого Розуму), однак інформація набагато ширша й різноманітніша від того ретельно відібраного утилітарного матеріалу, що сприймається нашою звуженою, індивідуальною свідомістю як цілковита чи принаймні самодостатня картина дійсності.