Відштовхуючись від прочитаного про відчуття, які викликає мескалін, я наперед зробив висновок, що хоча б на кілька годин наркотик укине мене в той внутрішній стан, що його змалювали Блейк і А. Е[3]. Однак очікуваного не сталося. Я гадав, що лежатиму із заплющеними очима, занурений у видіння різноколірних геометричних конструкцій, рухомих споруд, неймовірно красивих і всіяних коштовностями, ландшафтів з героїчними постатями на їхньому тлі, символічних драм з постійно вислизаючою кінцевою розгадкою. Але, як з'ясувалося, я не врахував особливостей власного розумового складу, даних свого характеру, виховання й звичок.
Скільки я себе пам'ятаю, був і залишаюся поганим візіонером. Слова, навіть багатозначні слова поетів не пробуджують видінь у моїй голові. Гіпногогічні образи не виникають у мене й на межі сну. Коли я про щось згадую, то пам'ять не відтворює виразно видимі події чи предмети. Зусиллям волі я можу викликати в уяві невиразний образ учорашньої події, картину Лугарно з іще не зруйнованими мостами або вигляд Байсуотер-роуд, коли по ній їздили лише зелені й маленькі омнібуси, що їх тягли старезні шкапи із швидкістю три з половиною милі на годину. Однак усі ці образи майже нереальні й цілковито несамостійні. Вони так само пов'язані з реально сприйманими об'єктами, як гомерівські привиди з живими людьми, що зазирнули в їхнє царство тіней. Лише при високій температурі мої мислені образи отримували незалежне життя. Тим, у кого розвинута здатність до візіонерства, мій внутрішній світ має видатися навдивовиж одноманітним, обмеженим і нудним. І ось саме цей світ — поганенький, але власний — я прагнув трансформувати у щось цілковито інше.
Зміна, що насправді відбулася в тому світі, аж ніякою мірою не була революційною. Через півгодини після прийняття наркотика я побачив повільний танець золотавих вогників. Затим постали розкішні червоні поверхні, що здіймалися й розходилися від яскравих згустків енергії, які, вібруючи, постійно змінювали свої контури. Потім, заплющивши очі, я відкрив сукупність сірих структур, серед яких рясніли блакитнуваті кулі, що, з'явившись, могли безшумно ковзнути геть і щезнути з поля зору. Однак при цьому не було ні облич, ні контурів людей чи тварин. Я не бачив ні ландшафтів, ні неосяжних просторів, ні чарівного зростання і метаморфоз споруд, нічого, що віддалено нагадувало б драму чи притчу. Інший світ, куди я потрапив з допомогою мескаліну, не був світом видінь; він існував довкола мене, і я міг його спостерігати. Об'єктивний факт зазнав глибокої зміни. А те, що сталося з моїм суб'єктивним світом, було відносно незначним.
Я прийняв таблетку об одинадцятій ранку. Через півгодини я сидів у своєму кабінеті, уважно розглядаючи маленьку скляну вазу. В ній стояли всього три квітки — розгорнута красуня португальська троянда, червоний бутон з теплішим, вогненним відтінком в основі кожної пелюстки; велика червоно-кремова гвоздика і блідо-пурпуровий на кінці обламаної квітконіжки ірис, з відверто геральдичним кольором. Їхні випадкові й летючі тонкі пахощі порушували всі правила традиційного хорошого смаку. Під час сніданку мене вразила цілковита дисгармонія їхнього забарвлення. Одначе зовсім не це привернуло тепер мою увагу. Я більше не дивився на букет як на незвичну квіткову аранжировку. Я бачив те, що явилося Адамові в день його сотворіння — диво, мить за миттю, неприхованого існування.
— Приємно? — поцікавився хтось. (Під час цієї частини експерименту всі розмови записувалися на диктофон, тож я зумів освіжити у пам'яті все сказане).
— Не приємно, але й не огидно,— відказав я. — Просто воно є.
Istigkeit — чи не це слово любив уживати Майстер Екхарт?[4] "Єсть-ність". Сутність у платонічній філософії — хіба що Платон, схоже, припустився величезної і безглуздої помилки, відділивши Сутність від становлення й ідентифікувавши її з математичною абстракцією ідеї. Вочевидь, він, бідолаха, ніколи не бачив букета квітів, що випромінювали внутрішнє світло і тремтіли лише під тягарем укладеної в них суті; не осяг того, що заховане значення і троянди, й іриса, і гвоздики не більше й не менше за них самих — скороминущості, але водночас і вічного життя, постійної тлінності, але водночас і Сутності в її чистому вигляді, тимчасової об'єднаності, унікальні складові якої, завдяки непояснимому, однак самоочевидному парадоксу, мають уявлятися божественним джерелом усього сутнього.
Я продовжував розглядати квіти, й мені здалося, що в їхньому живому світінні я розрізнив якісний еквівалент духмяності, але тієї духмяності, що не відкочується до висхідної точки, не слабшає періодично, а постійно виливається, прагнучи від краси до більшої краси, від поглибленого до ще глибшого значення. Мені спали на думку слова "благодать" і "преображения", і це, безперечно, був один з їхніх виявів. Мій погляд переходив з троянди на гвоздику і від їхнього пір'їстого полум'я на гладкі завитки чуттєвого аметисту — іриса. Блаженне видіння сатшитанада, буття-свідомість-блаженство — вперше я зрозумів не на вербальному рівні, не розпливчасто чи віддалено, але визначено і цілковито, що означали ці дивовижні звуки. І мені пригадалося місце з одного есе Судзукі. "Що таке тіло дхарми будди?" (Сказати "тіло дхарми будди" — те саме, що сказати Свідомість, Подоба, Порожнеча, Божественність)[5]. Питання ставить у дзен-буддистському монастирі щирий і зніяковілий неофіт. На що Наставник, з недоречною швидкістю одного з братів Маркс, відповідає: "Огорожа в глибині саду". "А той, хто осягнув цю істину,— невпевнено запитує новонавернений,— можна дізнатися, хто він?" Учитель б'є його по раменах своїм жезлом і відказує: "Золотогривий лев".
Коли я вперше прочитав це, то сприйняв як зарозумілу дурницю. Тепер усе стало ясно, як Божий день, і очевидно, як евклідова геометрія. Звичайно ж, тіло дхарми будди було огорожею в глибині саду. Водночас, і не менш очевидно, воно було і цими квітами, і всім тим, що я — чи, радше, блаженне "не-я", відпущене на мить мною із задушливих обіймів — хотів бачити. Наприклад, книжки, якими був заставлений мій кабінет. Так само, як і квіти, вони, варто було мені поглянути, заграли яскравішими барвами й наповнилися глибшим смислом. Червоні, немов рубіни, смарагдові, оправлені білим жадеїтом, агатові, аквамаринові, кольору жовтого топазу, лазуритові книжки — чиї кольори були такою мірою насичені, такою мірою внутрішньо багатозначні, що, видавалося, начебто вони ладні стрибнути з полиць, щоб ще наполегливіше привернути мою увагу.