Кейт коротко кивнув головою.
– Ну, ну, мій хлопче, веселіше! Ти надто вразливий, і в цьому твоя біда. Давайте вип'ємо! Хвороба нервів – інфекційна,
"Нерви!" – похмуро подумав Еллері. Він нутром відчував якусь таємницю, і це болісно точило йому душу. Торн сидів напружено, немовби його скували спазми; на скронях у нього повипиналися шнурочки жилок, на чолі виступили краплини поту. Згори не долинало жодного звуку.
Райнак підійшов до буфета й почав діставати пляшки джин, гіркі настоянки, горілку, вермут. Він змішував напої і без упину говорив. У його голосі вчувалося приховане хвилювання.
"Прокляття, що ж тут усе-таки діється?" – запитував себе Еллері.
Кейт розносив коктейлі. Еллері поглядом попередив Торна, і той, зрозумівши, легенько кивнув головою. Вони зробили по два ковтки й відставили склянки. Кейт пив склянку за склянкою, так ніби хотів про щось забути
– Так буде краще, – всміхнувся Райнак, сідаючи в крісло. – Без жінок, біля каміна, зі склянкою в руці. Життя стає майже стерпним.
– Боюся, що зіпсую вам настрій, – озвався Торн, – але я збираюся зробити його нестерпним.
– Ну, ну, – примружив очі Райнак.
Він обережно відсунув з-під ліктя карафку з бренді й схрестив на животі короткі товсті руки. В очах у нього з'явився сталевий блиск.
Торн підійшов до каміна й, стоячи до всіх спиною, заговорив:
– Я тут захищаю інтереси міс Мейх'ю, містере Райнак. Тільки її інтереси. Сільвестр Мейх'ю помер минулого тижня надто раптово, очікуючи свою дочку, якої не бачив майже двадцять років – відколи розлучився з її матір'ю.
– Все правильно,
– Містере Райнак, – обернувся Торн, – ви лікували Сільвестра Мейх'ю понад рік, до того дня, коли він помер. На що він хворів?
– На багато що. Але нічого надзвичайного А помер від крововиливу в мозок.
– Так ви записали в свідоцтві про смерть, – проказав адвокат, нахилившись уперед. – Але я не цілком певний, що ви написали правду.
– Чудово! – глянувши на нього, ляснув себе по боках Райнак. – І це про мене, з моєю вдачею! Ви, Торне, хоча на вигляд і немічні, але здатні на багато що. – Широко посміхаючись, лікар обернувся до Еллері. – Ви чули, містере Квін? Ваш колега звинувачує мене в убивстві! Це стає цікаво, дуже цікаво. І треба ж таке! Старий Райнак – братовбивця! А що думаєш про це ти, Ніку? Твого господаря звинувачують в умисному вбивстві. Боже мій!
– Це безглуздя, містере Торн, – буркнув Кейт. – Ви й самі в це не вірите.
На обличчі в адвоката заграли жовна.
– Вірю я чи ні, не має значення. Це ймовірно. Але зараз мене більше цікавить справа Еліс Мейх'ю, ніж можливе вбивство. Сільвестр Мейх'ю помер, і байдуже – від небесних сил чи від людських рук. Одначе Еліс Мейх'ю – жива.
– Отже? – глузливо запитав Райнак.
– Отже, – вів далі Торн, – це надзвичайно дивно, що її батько помер саме тоді, коли чекав на дочку. Це підозріло.
Мовчанка затяглася. Кейт, зіпершись ліктями на коліна, втупив погляд у вогонь; розпатланий чуб спадав йому на очі.
Райнак жадібно ковтнув бренді, поставив склянку й, тяжко зітхнувши, промовив:
– Життя надто коротке, джентльмени, щоб витрачати його на марні суперечки. Перейдімо без зайвих слів до головного. Нікові Кейту я довіряю, і ми можемо вільно говорити при ньому.
Хлопець не поворухнувся.
– Містере Квін, ви не зовсім у курсі справи. Я не помиляюся? – запитав товстун, ввічливо всміхаючись.
Еллері теж не поворухнувся.
– А звідки ви це знаєте? – запитав він нарешті.
– Все дуже просто, – знов усміхнувся Райнак. – Відтоді, як поховали Сільвестра, Торн із Чорного дому не виходив. За час свого добровільного ув'язнення він також не одержував і не відсилав ніякої пошти. А сьогодні вранці, на пристані, Торн ненадовго залишив мене, щоб комусь зателефонувати. Невдовзі з'явилися ви. Відтоді Торн відходив тільки на хвилину-дві, а тому не міг розповісти вам багато, якщо взагалі щось розповів. Дозвольте мені, містере Квін, поздоровити вас з вашою поведінкою сьогодні. Вона була бездоганна. Нічого не знаючи, ви вдавали, нібито вам усе відомо.
Еллері зняв пенсне й почав протирати скельця.
– Ви, бачу, не лише лікар, а й психолог, – зауважив він.
– Це справи не стосується! – різко кинув Торн.
– Та ні, стосується, – басом заперечив товстун. – Вашого приятеля, містера Квіна, точать сумніви, а тому сором тримати вас і далі в темряві. Навіть більше – це негуманно. Мій зведений брат Сільвестр, царство йому небесне, був дуже скупий. Якби він міг забрати своє золото в могилу й був певен, що воно там і залишиться, то, гадаю, так би й зробив.
– Золото? – звів брови Еллері.
– Ви, мабуть, сміятиметесь, містере Квін. Сільвестр мав у своїй вдачі якісь середньовічні риси. Здавалося, він ось-ось надягне чорну оксамитову мантію і заходиться бубоніти латиною заклинання. Так от, не маючи змоги забрати золото в могилу, він зробив те, що було найлегше: сховав його.
– О боже! – вигукнув Еллері. – Скоро ви почнете випускати зі свого капелюха привиди!
– І сховав він те прокляте своє багатство в Чорному домі, – докинув Райнак, усміхаючись.
– А як же міс Еліс Мейх'ю?
– Бідолашна дитина. Вона – жертва обставин. Сільвестр ніколи про неї не згадував, аж поки Еліс написала з Лондона, що помер останній її родич з материного боку. Написала вона нашому приятелеві Торну, що його, у свою чергу, хтось їй порекомендував як адвоката, що заслуговує на довіру. І це, звичайно, правда, він саме такий і є. Бачите, Еліс навіть не знала, що її батько взагалі живий. Добросердий Торн, знайшовши нас, віддав Сільвестрові фотографії Еліс та її листа, в якому дівчина з подробицями описала все своє життя. Так Торн став між нами посередником. До того ж надто недовірливим, чорт забирай!
– Не треба нічого пояснювати! – різко промовив адвокат. – Містер Квін знає…
– Нічого містер Квін не знає, – посміхнувся товстун. – Бо надто вже уважно він слухав мою коротеньку розповідь. Не варто кривити душею, Торне. – Потім він знову повернувся до Еллері. – І Сільвестр, містере Квін, ухопився за думку про свою дочку, як ото потопаючий хапається за соломинку. Я не викажу таємниці, коли заявлю, що мій зведений брат, бувши шизофреником, підозрював власну сім'ю – уявляєте?! – в лихих намірах щодо його багатства.