— Аптекар... — Дорота відвернулася. — Аптекар не продасть нам нічого. Навіть за поріг не пустить. Уся Олава знає, кого ми тут лікуємо. Шпиталь під князівською сторожею й охороною. Але мешканці вас ненавидять. Не допоможуть. Шкода ходити... Та й страшно на вулиці...
— Я піду, — сказала Еленча Штітенкрон. — Піду до аптеки. Попрошу...
— Скажеш пароль: Visita Inferiora Terrae. Аптекар зрозуміє... Visita Inferiora Terrae... Запам'ятаєш?
— Запам'ятаю.
Рейневан з великим зусиллям змів сфокусувати на ній погляд, що розпливався в гарячці. Йому знову здалося, що її оточує сяйво. Німб. Ореол.
— Медикаменти... — він відчував, що втрачає притомність. — Назви... Dodecatheon... Та unguentum achilleum... Не забудеш?
— Не забуду, — вона відвернулася. — Не можу. Бог мене, певно, покарав тим, що я не можу забувати.
Він був занадто хворий, щоб помітити, як гірко це прозвучало.
* * *
— Дорото?
— Так, Рейнмаре?
— Коли ми зустрілися, три роки тому, саме тут, під Олавою, на стшелінському тракті... Ти збиралася мандрувати у світ. Як ти казала, хоч би й до самого Вроцлава. За хлібом... Щось ти недалеко зайшла...
— Я була у Вроцлаві, — блудниця відклала миску, з якої його годувала. — Побула й повернулася. Хліб, виходить, всюди однаковий. І всюди однаково важко на нього заробити. Тож я повернулася на старе сміття, до Бжега, до борделю "Під короною". Хай уже мене, подумала я, як помру, поховають на тому самому жальнику , що й мою матусю. А потім, як почалося воювання, ченці в шпиталях потребували допомоги, поранених і хворих було безліч. Тра було помагати... То я й помагала... Спочатку в Бжегу, у Святого Духа. Потім потрапила сюди, до Олави.
— Ти наважилася піти в госпіс... Це важка і тяжка праця, я дещо знаю про це... Певно, важча і більш невдячна, ніж...
— Ні, Рейнмаре. Не більш.
* * *
Хоч це межувало з чудом, олавський аптекар мав необхідні препарати. Хоч це межувало з чудом, він продав їх Еленчі фон Штітенкрон. Хоч це межувало з чудом, уже після перших процедур були помітні результати. Тисячолисник, achillea millefolium, трава, що була головним компонентом unguentum achilleum, недарма носила в назві ім'я героя з-під Трої: вона безвідмовно, швидко і впевнено лікувала бойові рани. Мазь, яку треба було втирати кілька разів на день, зупинила гангрену, знизила гарячку й помітно зменшила опухлість. Через день лікування Рейневан уже міг сідати, ще через два — щоправда, не без допомоги Дороти й Еленчі — встати. І зайнятися Самсоном. Лише через одну добу застосування додекатеону, мікстури, яка за ефективністю поступалася тільки легендарному moly, Самсон відкрив очі. Хоча доза ліків, яку вдалося дістати в олавській аптеці, була мізерна. Ще через два дні гігант опритомнів. Настільки, що почав скаржитися на нестерпний головний біль. На це не треба було ліків, головний біль Рейневан лікував заклинанням і накладанням рук. Однак біль Самсона виявився неабияким викликом, перш ніж з ним Рейневан з ним упорався, страшенно втомився. Обидва, лікар і пацієнт, лежали ледь живі ще один день. До дев'ятнадцятого травня. А дев'ятнадцятого травня почалися проблеми.
* * *
— Чорноволосий, — повторила Дорота Фабер. — Одягнений у чорне. Довге чорне волосся, до плечей. Фізіономія така, ніби пташина. Ніс, як дзьоб. І погляд диявола. Ти знаєш когось подібного?
— Знаю, псякрев, — процідив він, витираючи холодний піт, який раптом проступив у нього на чолі. — Знаю, авжеж.
— Бо він тебе знає. Був у шпитальмейстера й докладно йому тебе описав. Запитував, чи такого тут нема. На щастя, шпитальмейстер — порядний чолов'яга, а до того ж пам'яті на обличчя не має ні на гріш. Тому він цілком щиро заперечив, ніби бачив когось схожого на тебе й ніби хтось схожий на тебе перебував у госпісі. А коли отой чорний пташник став домагатися, щоб його впустили до шпиталю, шпитальмейстер згоди не дав, послався на князеві накази, на угоду, яка гарантує гуситам безпечний притулок. Тамтой спочатку пробував страшити, погрожувати, але коли помітив, що це намарно, поїхав геть. А перед тим попередив, що невдовзі повернеться, з князевим дозволом на руках, що переверне тоді весь шпиталь, а коли тебе знайде й виявиться, що шпитальмейстер брехав, буде біда. Знаєш, Рейневане, щось мені здається, що цей пташник і справді з тих, які вміють наробити біди. І яким це навіть подобається.
— Ти маєш абсолютну рацію.
— Щось мені також здається, що він з князівським дозволом повернеться.
— Ти маєш абсолютну рацію. Я мушу звідси втікати, Дорото. Негайно. Ще сьогодні.
— Я теж мушу втікати, — зойкнула Єленча. Вона була бліда, як папір.
— Я теж, — видушила вона із себе, — знаю цього... чоловіка. Думаю, що він моїм слідом потрапив до Олави. Він переслідує мене.
— Це неможливо, — заперечив Рейневан. — Він переслідує мене. На мене заповзявся. Я — його ціль.
— Ні. Я. Я впевнена, що я.
Самсон сів на нарах. Його очі були цілком притомні.
— Думаю, — промовив він цілком притомно, — що ви обоє помиляєтеся.
* * *
Вони покинули Олаву перед смерком, непомітно. Дорота Фабер мала, як виявилося, численні й добрі знайомства серед потрібних людей. Одяг їм приніс і допоміг таємно вийти з госпісу шпитальний сторож, який витріщався на рудоволосу куртизанку масним поглядом. Подібний погляд мав і плечистий слуга, який повів їх до стайні, допомагаючи Самсонові йти. Бо треба було допомагати. Рейневан, зрештою, теж був не в найкращій формі. Він занепокоєно думав про їзду верхи, яка їх чекала.
Дорота й Еленча, як виявилося, подумали про це. З допомогою сторожа і слуги вони прив'язали їх обох ременями до сідел, так, щоб вони могли триматися в кульбаках у більш-менш випростаній позі й не могли ні зсунутися, ні впасти. Це було не дуже зручно. Однак Рейневан не нарікав. Він мав підстави припускати, що якщо їх схопить Біркарт Грелленорт, то їм буде ще незручніше.
Вони покинули місто через ворота поблизу Бжегської Брами, у південно-східній частині міста. Вони зробили так не з вибору, а з необхідності. Цього разу вроди та багатообіцяючої усмішки виявилося недостатньо — знадобилися дзвінкі аргументи. Борг Рейневана перед куртизанкою швидко зростав.