— Було сказано, — пролунав жіночий голос, — що про політику балакати заборонено? Було. Тож прошу не балакати. Прошу молитися. До Бога про здоров'я. І за душі фундаторів цього шпиталю. Та й за наших доброчинців і спонсорів у молитвах прошу не забувати. Ну ж бо, брати во Христі! Хто годен встати, до каплиці!
Йому був знайомий цей голос.
— Ти притомний, паничу Ланселоте. Нарешті. Я рада.
— Дорота... — зітхнув він, упізнавши. — Дорота Фабер...
— Мені приємно, — блудниця мило усміхнулася йому, — що ви впізнали мене, паничу, доправди приємно. Я рада, що ти нарешті отямився... О, і подушка сьогодні не дуже запльована кров'ю... То що, може, поправишся. Будемо міняти пов'язку. Еленчо!
— Сестро Дорото... — застогнав хтось під протилежною стіною. — Нога страшенно болить...
— У тебе нема ноги, синку, я вже тобі повідала. Еленчо, ходи-но!
Він не зразу її впізнав. Може, через гарячку, може, через час, який минув, але досить довго він дивився нерозуміючим поглядом на світловолосу дівчину з тонкими губами і блідими та водянистими очима. З вискубаними колись бровами, які вже потрохи відростали.
Він не зразу збагнув, хто вона. Допомогло те, що дівчина явно знала, хто він. Він побачив це в її зляканому погляді.
— Донька лицаря Штітенкрона... Голеньовський ліс... Сьціборова вирубка... Ти жива? Вижила?
Вона кивнула головою, мимовільним рухом розгладила фартух. А він раптом збагнув, звідки страх в її очах, звідки налякана гримаса і тремтіння тонких губ.
— Це не я... — пробурмотів він. — Не я напав на збирача... Я не мав з цим нічого спільного. Усе, що про мене... Усе, що ти чула, це плітки і брехня...
— Досить теревенити, — вдавано суворо перервала Дорота Фабер. — Тра міняти пов'язку. Допоможи, Еленчо.
Вони старалися бути делікатними, попри те він кілька разів із сичанням втягував повітря, кілька разів голосно застогнав. Коли вони зняли пов'язку, він хотів оглянути рану, але був не в стані підняти голову. Довелося задовольнитися діагнозом на дотик. І на запах. Обидва діагнози дали не найкращі результати.
— Ятриться, — спокійно підтвердила Дорота Фабер.
У смузі сонячного світла, що вливалося з віконця, її обличчя було немов осяяне аурою святості.
— Ятриться, — повторила вона. — І пухне. Відтоді, коли цирульник витягнув тріски від стріли. Але краще, ніж було. Краще, паничу Ланеелоте.
Її обличчя було осяяне святістю, золотосяйний німб оточував, здавалося, і голову Еленчі фон Штітенкрон. "Марта й Марія з Віфанії, — подумав він, відчуваючи запаморочення. — Божественно прекрасні. Обидві божественно прекрасні".
— Я не звуся... — у його голові паморочилося дедалі сильніше. — Я не звуся Ланселот... І не Хагенау... Я Рейнмар з Беляви...
— Ми знаємо... — відповіли із сяйва Марта й Марія.
* * *
— Де мій друг? Великий чоловік, майже гігант... Звати Самсоном...
— Він тут, будь спокійний. У голову поранений. Цирульники його курують.
— Що з ним?
— Кажуть, що одужає. Дуже сильний, сказали, витривалий. Воістину не по-земному витривалий.
— Холера... Я повинен його побачити... Допомогти...
— Лежи, паничу Рейнмаре, — Дорота Фабер поправила йому подушку. — Нікому ти в цьому стані не допоможеш. А собі можеш зашкодити.
* * *
Розміщений при костелі Святого Сверада-Пустельника шпиталь, що мав за патрона того-таки Сверада, один з двох, які мала Олава, підпорядковувався міській раді, а займалися ним премонстранти від Святого Вікентія з Вроцлава. Крім премонстрантів, у шпиталі працювали головним чином волонтери — і волонтерки, як-от Дорота Фабер та Еленча фон Штітенкрон. Пацієнтами же зараз були майже виключно таборити та Сирітки, гусити, переважно важкопоранені або дуже важко хворі. Також і каліки. Усі в такому стані, який змусив Прокопа залишити їх як нетранспортабельних. Відповідно до перемир'я та договору, до якого був примушений олавський князь Людвіг, їм надали шпиталь Святого Сверада. Тут їх лікували, а тим, хто одужав, гарантували вільне повернення до Чехії. Однак деякі з пацієнтів не дуже довіряли слову князя Людвіга, а стосовно перемир'я та гарантій виявляли далекосяжний песимізм. Чим Прокоп далі, стверджували вони, тим менш обов'язковим стає перемир'я. Маючи Божих воїнів під самими брамами, а перед собою — перспективу пожежі та руйнування, князь Людвіг був скорий до поступок і клятв. Тепер, коли Божі воїни пішли за гори-ліси, загроза зникла, а з клятв поробилися обіцянки. Обіцянки ж, як відомо, цяцянки.
Наступного дня, прокинувшись, Самсон глянув на нари зліва.
На них лежав Самсон Медок. З перев'язаною головою. Непритомний.
Він хотів піднятися, подивитися, що з ним, не зміг. Був надто слабкий. Спухле ліве плече пульсувало болем. Пальці лівої руки німіли, були як дерев'яні. Запах гангрени посилювався.
* * *
— Серед моїх речей... — простогнав він, марно намагаючись піднятися. — Була шкатулка... Мідна шкатулка...
Еленча зітхнула. Дорота Фабер покрутила головою.
— Коли тебе сюди привезли, в тебе не було речей. Не було навіть чобіт. До тебе поставилися милосердно, але на твоє добро милосердя не поширили. Обібрали тебе до нитки.
Рейневан відчув, як його охоплює гаряча хвиля. Однак перш ніж він встиг вилаятися і скреготнути зубами, повернулася пам'ять. А з нею — полегшення. Безцінна шкатулка залишилася в Шарлея. Хворого на бігунку Рейневан лікував за допомогою магії, користуючись амулетами чарівника Телесми. Вирушаючи з Пухалою на вилазку, він залишив шкатулку при хворому.
Полегшення було дуже короткочасне. Амулети, хоча напевне вціліли, були разом із Шарлеєм та всім Табором у дорозі до Чехії, тимчасово поза досяжністю. А ситуація потребувала сягнути по них. Запалена рана вимагала магії. При застосуванні традиційних методів вона загрожувала втратою руки аж до плечового суглоба. У найкращому разі. У найгіршому — втратою життя.
— В Олаві... — простогнав він, хапаючи блудницю за руку. — В Олаві є аптека... Аптекар напевне має таємну алхімічну лабораторію... Тільки для втаємничених... Для людей з магічного братства... Мені потрібні магічні ліки. Для Самсона... Для нього мені потрібні ліки під назвою dodecatheon. Для мене, на моє плече, потрібна unguentum achilleum...