На єдвабній, шитій шовком подушці спочивала страшна голова людини, що сталася трупом давно, ще перед десятьма роками; брудне дрантя, брудні кощаві ноги лежали на пишному червоному оксамиті.
— Сиділи на цій її канапі, жили в її будинкові, закрашали себе цими золотими цяцьками, за її гроші добутими, їли й пили сласно, а вона вмирала з голоду, замерзала в дранті! І ви мовчали? Та кажіть же!.. Кажіть же щось!.. Виправдуйтесь!..
Вона стояла перед ним і тремтіла.
А Горинович почував, що ще мить, і він зробить щось дике, щось нелюдське —вдарить її, уб'є цю зрадливу гадину, що могла спокійно спати в одній господі з закатованою мученицею, жити з її мук і сміла казати слово: люблю.
Він чув, як огонь обнімає йому голову, груди...
Він кинувся з хати, щоб утекти від такої... щоб не бачити її!..
1901. м. Чернігів.