— Хочеш, щоб ми завсігди були тільки вдвох?— пошуткувала вона.
Він засміявся щасливим, радісним сміхом.
— Ба ні, моє ясне щастя! Тільки хочу, щоб ніхто не перешкоджав нам бути вдвох щоразу, як забажаємо. А жити треба серед людей. Щоб боротись і працювати. Боротись за кращі, ясніші ідеали, ніж ті, які панують тепер серед людей. Працювати, щоб побачити ліпші, ясніші дні.
Вони вже ходили вдвох по світлиці, він обнімав її за стан і казав:
— Адже ми будемо боротись і працювати? Правда? В цьому життя, без цього тільки сіреньке існування без мети. Тільки висока мета робить життя розумним і щасливим. І ми підемо до неї, правда?
Вона слухала його й казала: "Еге, правда!.. Ти мій коханий... Правда!.." А він, щасливий і зворушений, з піднесеними почуваннями, все говорив до неї про те, чим палала й сяла тепер його душа, дивлячись у високості...
Вони сіли в куточку — там, де стояло кільки пишних гіллястих олеандр та фікусів. Жартуючи, вони звали це "своїм садом" і любили в йому "ховатися". І тепер сіли там на маленькій канапі, притулившись одне до одного; вони стихли, очі їм заплющились, їх голови схилились одна до однієї. І ледве Горинович почув, як до його доторкнулось це кохане чоло людини, кращої й чистішої за яку він не стрівав на світі, відразу його обняло могуче й страшне почування — мов зникає все навкруги його, мов немає ні цього будинку, ні людей, що живуть у йому, що живуть у всьому цьому місті, мов нема нічого,— тільки їх двоє: Ліна й він... І в їх двох з'єдналося все — увесь світ широкий і глибокий... Почування обнімало його, підносило вище й вище, примушувало напружуватись усю його істоту... він чув, що далі так уже не може бути, що це мусить якось, чимсь перепинитися.
Відразу Горинович почув у світлиці якесь тихе-тихе шамотіння, мов хтось ізлегка йшов, ледве ступаючи. Розплющив очі й закам'янів. Навпроти його, там, у другому кінці світлиці, де були двері, стояла якась страшна істота і робила щось надзвичайне. Випроставшися рівно, вона простягала наперед свої руки, кощаві руки зсохлого кістяка, і держачи їх долонями вниз, якось перебирала в повітрі пальцями. Перед очима в Гориновича ворушились довгі, закан-дзюблені, як кігті в хижого птаха, нігті; обголені по лікті руки трусились... вище ліктів брудними клаптями звисало щось,— воно колись було одежею... Голова держалася високо на бридко тонкій худій шиї, а блідо-земляного кольору обличчя, ці кістки, обтягнені шкурою, було б обличчям викопаного з землі трупу, коли б не ті широко розплющені нерухомі очі... Біле довге волосся жіноче поплутаними нечистими пасмами падало на плечі, ледве прикриті чорним дрантям. Це дрантя висіло навкруги стану, б'ючись огидно-брудними торочками об страшно худі босі ноги.
Вона йшла наперед, стиха й обережно ступаючи, і все мацала в повітрі руками, ворушила пальцями. Між Гориновичем і нею стояв стіл, а біля його канапа й крісла. Вона дійшла до їх, її ліва рука торкнулась до одного. Вона спинилася й почала обмацувати. Горинович зрозумів, що вона сліпа. В цю мить Ліна розплющила очі й скрикнула стиха.
— Хто тут? — хрипким пригніченим голосом спитала сліпа, перестаючи обмацувати меблі.
Цей голос мов очутив Гориновича.
"Мабуть, якась старчиха",— подумав собі і, покинувши Ліну на канапі, підійшов ближче до дивної гості.
— Чого вам? — спитався.
— Хто зо мною говорить? — спитала вона, не відповідаючи.
— Та чого вам треба в чужій господі? — сказав Горинович.
— Не в чужій... у своїй,— сказала сліпа.— Моя господа... одняв її в мене...
— Хто відняв? — питав Горинович, нічого не розуміючи.
— Зять мій... Гламчевський.
І відразу Горинович зрозумів, що це мусить бути та сліпа бабуся, Гламчевської мати, що ніколи не виходила з своєї світлиці.
А вона казала далі:
— Ви чужий? Правда?.. Поможіть... коли бога в серці маєте... Бог вам заплатить?.. Обрятуйте мене!..
І вона благаючи простягла руки в той бік, відкіля чула його голос.
Гориновичеві почало здаватися, що вона божевільна. Він повернувся до Ліни, хотів спитатися, що це, що тут треба робити. Ліна сиділа на канапі, якось прищулившись, зобгавшись, зціпивши руки, біла, як стіна. Він хотів кинутися до неї, але в цю мить сліпа досягла до його, вхопилася кощавими пальцями йому за руку й казала далі хрипким голосом, раз у раз уриваючись, мов їй важко було знаходити слова:
— Зять пограбував... усе моє... все... і дом, і земля, і гроші... а він одняв...
— Як одняв? — спитав Горинович, силкуючися зрозуміти, шо це діється перед їм.
— Жила з дочкою... Умерла дочка... Коли б не вмерла.— прийшла б... Десять років не чула її... І Ліна... дівчина... онука... всі повмирали... Ні, не повмирали...— казала Параска,— живі... А до мене — ніхто... Десять років... Відколи відняв... Сліпа не бачить... Каже: окладний лист із земства... Підпишіть... Отак і тут... Я не бачу... Я підписала... А то не складний лист, то документ... на все... щоб йому все... Забрав, мене замкнув... Щоб нікому не сказала... І ніхто, ніхто не... як це?., не одвідав... десять років... Боже!.. За що? Десять років!., ніхто!.. Рятуйте! Ви чужий... Ви чужий... у вас серце... у моїх дітей нема. Рятуйте!..
Вона крикнула й захиталась. Горинович підхопив її, більше доніс, ніж довів, до великої канапи і положив на їй, підсунувши під голову подушку.
Підвівшись, побачив у дверях наймичку.
— Лікаря! — скрикнув.— Лікаря швидше! Наймичка вибігла.
Горинович нахилився над сліпою. Вона здригнулася кілька разів і стихла. Горинович притулив руку їй до серця,— воно не билося. Вона вмерла, витративши всю силу на останній вибух.
Тоді Горинович повернувся до Ліни. Вона вже стояла бліда, прибита. Перед його поглядом вона спустила очі і стала нерухомо. Горинович затремтів од страшного холоду, але перемігся.
— Правда? — спитався він і сам злякався свого дивного голосу.
— Я... я не знаю... Я була тоді ще малою,— відказала, ледве говорячи, Ліна.— Батько тільки Параску пускав... Завсігди замикав... Я не могла...
— Та ви ж прохали, вмовляли, благали батька, щоб він випустив, не мучив?.. Кажіть же!
— Еге... я... еге...
— Неправда! Вона мовчала.
Він рвонув її за руку і притяг до мертвої.