Обідав сам, ш досить просто і через те швидко вернувся до кабінету. Лігши на канапу, почав читати листи. Перші три трапились малоцікаві; останній був од його дядька, материного брата, старого чоловіка, члена повітової земської управи в невеличкому губернському місті на лівому боці Дніпра. Горинович колись жив у його, і вони часом озивались один до одного листами, хоч і не дуже цікавими. Тепер дядько писав про свою сім'ю, про нові негарні течії в земстві і про інше таке. Наприкінці додав:
"Випадком потрапив у одну справу. Розказую, бо знаєш цих людей. Певне, пам'ятаєш мою звичку завсігди блукати над річкою, дивитися на верби й на воду. Саме так блукав я на тому тижні у вівторок: було свято, дак замість управи, пішов уранці на свою прохідку. Проминув верби (згадуєш? — що над ярком), перейшов луку та й доходжу аж до коліна, що загинає в цьому місці річка. Пам'ятаєш, який тут низенький та порожній берег? Дивлюсь,— щось ніби чорніє на березі. Човен, думаю. Підходжу ближче,— не човен. Колода? Або ж ні! Ще підійшов і добре бачу — лежить людина, ногами на берег, а головою до води. Жінка, бачу; ноги в черевиках з-під мокрої сукні врились у пісок, а голова в воді: не зовсім у воді, бо мілко, а так водою її підмиває, і довге волосся розхвилювалося в воду,— так і в'ється. Підійшов ближче, і хто ж би то був?! Гламчевська, Юлія Петрівна!., і мертва!.. Можеш собі в'явити, як я вразився!.. Було багато клопоту, слідство і таке інше, поки її поховано. Виявилося, що сама втопилася,— знайдено потім дома її листа: "Не можу далі,— мій гріх мене гнітить, не дає жити..." Мабуть, не знаєш про її життя після того, як ти виїхав. Через два роки по тому Гламчевський умер, а ще перед цим умер її син. Усе добро припало матері з дочкою, Юлії Петрівні з Ангеліною. Та щось невесело їм жити було. Ангеліна все не йшла заміж, а врешті таки пішла за Шрамченка,— такий собі, служить у контрольній палаті... Немолодий чоловік і дуже недобрий. Такий деспотичний, як і старий Гламчевський був. Ангелінине життя важке, і це, мабуть, убивало матір. Ця, кажуть, ще після твого од'їзду як прибита ходила і ніби комусь признавалася, що покарає її бог, і на їй, і на дітях... Воно так і сталося... Незабаром умер син, а там тяжке життя доччине,— почала вона страшенно журитися, жила сама собі; ні до кого не хотіла ходити, та й до неї мало хто ходив. Тільки їздила іноді в монастир, по церквах усе ходила. Та, мабуть, не пособляло. Жила собі замкнувшися, нудьгувала на самоті й не могла подужати тієї нудьги... Стрівав і Ангеліну після материної смерті,— така пригноблена".
Він дочитав, і рука з листом упала на канапу. Згадки, давні образи, минулі події вставали в його душі і проймали душу ще й досі гострим, ще й досі не затихлим болем. Все, що вже минуло, все, що він силкувався забути і — здавалося — вже забув,— усе воно стало перед їм знову — як живе. День за днем, година за годиною переживав те, що вже раз було пережите, чув і бачив перед себе тих давніх людей, відчував давню радість і біль.
***
Вийшовши з київського університету, лишився на який час у Києві, сподіваючись адвокатського заробітку. Та через щось йому не щастило: клієнтів було мало, і він три роки дурно бився й нічого не досяг. Щось не давало йому ходу, а що саме — не міг зрозуміти. Думав уже про Одес, коли несподівано відібрав листа від цього ж таки дядька. Старий писав, що в їх місті бракує добрих адвокатів, і питався, чому б він, Горинович, не приїхав туди? Певне, ліпше б йому тут велося, ніж у Києві.
Горинович замислився. Невеличкий губернський городок! Це, звісно, не Одес! Ну, а що йому досі дав великий Київ? Чи не буде таке ж і в Одесі? Чи не ліпше йому справді послухатися дядька?
І таки послухався.
Там справді бракувало добрих адвокатів, і три-чотири справи, щасливо скінчені, відразу висунули Гориновича наперед. З того часу забезпечений йому був добрий заробіток, і Горинович, звикши до великого міста, хоч трохи й нудився в сіренькому нерухливому городку, але з погляду заробітного не мав рації від добра шукати добра.
Жив трохи самотно: по клубах не бував зовсім, бо ненавидів карти, у гостях — зрідка. За це заробив прізвище "гордого". Але знав людей багато: в адвокатів широкі знайомості!
Так він прожив два роки, й на третьому трапилась йому голосна справа: інтелігентна жінка, чепурна і молода, всім відома, як дуже гарна людина, вбила свого чоловіка. Помалу-малу виявилась ціла драма: довідалися, як той, на погляд інтелігентний, чоловік (скінчив університета), розпалений страшенною, хоч і цілком безпідставною, невірою до жінки, не давав їй просвітку своїми причіпками, пильнував її вдень і вночі, не пускав з дому, мордував її всякими способами: бив, стягав у самій сорочці з ліжка й замикав — узимку — в холодну хижу й таке інше. Безщасна кілька разів нездужала тяжко, втікала до матері, та він її відтіля забирав. Утекла тоді в іншу губернію і стала там за вчительку, та чоловік листом до земства заборонив жінці вчителювати, і вона мусила покинути школу. Вернулася додому і вбила його того ж дня, з того самого револьвера, з якого він попереду вже двічі стріляв на неї й раз навіть поранив трохи. Все це тепер виявилось, а попереду ледве чи хто й знав про це: безщасна терпіла мовчки й навіть сяким способом силкувалася заховати від людей своє ганебне становище вінчаної раби. З погляду — подружжя здавалося так собі, звичайне, і тільки трагічний його кінець виявив правду.
Горинович боронив у суді безщасну жінку. На цю справу насходилося стільки народу, що маленька судова зала ледве могла його містити. Найбільше було жінок. Горинович промовляв справді так гарно й сильно, як ще ніколи досі, і присяжні виправдали обвинувачену. Вийшовши після присуду Горинович і зали в коридор, зустрів чимало знайомих — вони поздоровляли його з гарною промовою та з щасливим послідком її, тискали руку. Саме в цю мить стала перед їм одна знайома панночка симпатична, хоч і занадто екзальтована людина, вхопивши його за руку, почала їх стискати, тремтячим голосом кажучи:
— Спасибі вам! Спасибі вам, гарний, розумний, добрий, що так оступаєтесь за безщасних жінок. Ліно! Ліно! — вхопила вона за руку свою подругу,— а чом же ти не дякуєш?