Заєць прокинувся, але не рушив з місця. Чоловік підійшов на сто ярдів ближче, і тоді Бойовий Коник непомітно вискочив із схованки, розуміючи, що його переслідує особливо підступний ворог і що для цього ворога треба вигадати якусь нову хитрість. Вони обходили по великому колу територію, що належала Бойовому Конику, і тепер наближалися до ферми, де жив чорний пес. Круг ферми стояв чудовий дощаний паркан із зручно розташованими лазами для курей. Це місце навіяло зайцеві приємні спогади — тут він не раз здобував перемогу, тут обдурив хорта.
І Бойовий Коник відкрито помчав по снігу до паркану великого чорного пса.
Лаз для курей був зачинений, і Бойовий Коник, збитий з пантелику, метнувся понад парканом, шукаючи другого лазу, але намарно. Аж ось біля воріт він помітив широко розчинену хвіртку. У дворі на купі дощок лежав великий чорний пес і міцно спав. Кури сиділи, настовбурчивши пір’я, у найтеплішому закутку двору. Кішка сторожко пробиралася від комори до кухні. Бойовий Коник спинився перед хвірткою.
Чорна постать його переслідувача посувалася білою сніговою рівниною. Заєць спокійнісінько вскочив у двір. Довгоногий півень, замість пильнувати свого діла, побачивши зайця, голосно закудкудахкав. Пес, що лежав на осонні, підняв голову й підвівся. Зайцеві загрожувала страшна небезпека. Він припав до землі, перетворившись на сіру купину. Зроблено це було блискуче, та він міг би загинути, якби не кішка. Незумисне, без доброго наміру, вона врятувала його. Чорний пес ступив три кроки до Бойового Коника, хоча й не бачив його, і заступив єдиний вихід із двору, як раптом з-за будинку з’явилася кішка і, вистрибнувши на підвіконня, звалила з нього квітковий горщик. Одним цим незграбним рухом вона порушила збройний нейтралітет, що існував між нею і псом. Юшка кинулася до комори, а зрозуміло, що жоден собака не всидить на місці, бачачи, як утікає його ворог.
Вони промчалися футів за тридцять від розпластаного зайця. Як тільки вони щезли, заєць обернувся і, не сказавши навіть: "Спасибі, кицю", вискочив з двору й помчав уторованою дорогою.
Господиня дому одігнала собаку від кішки, і він уже знову лежав на дошках, коли підійшов чоловік, що висліджував зайця. В руках у нього була не рушниця, а дебела палиця, яку колись називали "собачими ліками", отож пес не посмів його зайняти.
Звичайно, слід був утрачений. Хитрість зайця — зумисна чи ні — вдалася, і він позбувся свого надокучливого переслідувача.
Наступного дня незнайомий знову пішов шукати зайця, але знайшов тільки його слід. Він розпізнав цей слід по рисці, яку залишав його хвіст на снігу, по довгих стрибках і нечастих розвідувальних стрибках угору, але тепер поряд з ним тягнувся слід меншого зайця. Тут вони зустрілися, там ганялися одне за одним — мабуть, граючись, бо слідів боротьби не було видно; тут вони паслися чи спочивали поряд на осонні, тут бігли поряд, а тут знову пустували в снігу, все такі ж нерозлучні. Висновок був один: настала пора парування. І Бойовий Коник знайшов собі подругу.
IV
Наступне літо було для зайців надзвичайно щасливе. Безглуздий закон установив винагороду за кожного вбитого яструба і сича, внаслідок чого цих пернатих вартових прерій винищили майже повністю. Зайців, навпаки, розвелося так багато, що вони загрожували спустошити весь край.
Зрештою, фермери, які найбільше терпіли від цього закону, котрого вони самі домоглися, замислили велику облаву на зайців. Всіх місцевих жителів було запрошено прийти одного ранку на головну дорогу провінції, щоб оточити всю округу, простуючи проти вітру, і загнати зайців у велику загороду з дротяної сітки. Собак із собою не брали, бо вони могли вийти з послуху, рушниць— також: вони були небезпечні в натовпі; але кожний чоловік і хлопець прийшов з двома довгими киями і торбою каміння. Жінки їхали позаду верхи чи на бідках. У багатьох були тріскачки, мисливські роги і зв’язки бляшанок. На деяких бідках висіли старі бідони чи жмути дранки, які, б’ючись об спиці коліс, бряжчали й торохтіли. А що зайці мають дуже тонкий слух, то шум, що приголомшував навіть людину, повинен був зовсім збити їх з пантелику.
Погода була чудова, і о восьмій ранку пролунала команда рушати. Лінія гонів спочатку розтягнулася на п’ять миль, чоловіки простували за тридцять-сорок ярдів один від одного. Бідкам і вершникам доводилось триматися майже виключно доріг, але нагоничі, використовуючи свою перевагу, ішли навпростець. Вони були розташовані по трьох сторонах квадрата. Кожний намагався шуміти якомога гучніше і ширяв палицею в усі кущі. Почали вибігати зайці. Кілька кинулося до нагоничів, намагаючись пробитися крізь лінію гонів, та більшість із них тут же загинули. Спочатку їх було небагато, але через три милі все поле вкрилося зайцями, які врізнобіч утікали від людей. За три години, коли облава пройшла п’ять миль, пролунав наказ зімкнути обидва крила. Відстань між нагоничами зменшилася до десяти футів, і коли крила облави нарешті з’єдналися, зайці опинилися в повному оточенні. Тепер нагоничі додали ходи, десятками вбиваючи зайців, що підбігали близько. Землю всіяли тільця тварин, але зграя наче зростала, і перед тим, як жертви були загнані в загороду, два акри[2] поля поміж нагоничами були вкриті звихреним тлумищем зайців, які стрибали, бігали, борсались. Вони ганяли по колу, шукаючи порятунку, та невблаганний натовп згущувався, а кільце ставало все вужче, і нарешті вся зграя була втиснена в загороду, де одні тупо припали посередині до землі, другі гасали понад сіткою, треті намагалися забитися в кутки чи один під одного.
А Бойовий Коник — де був він під час гонів? Облава змела його разом з іншими, і він один із перших потрапив до загороди. Так здійснено заздалегідь задуманий план відбору. Невеличка загорода мала стати смертельною пасткою для всіх зайців, окрім найкмітливіших і найсильніших. Багато виявилося зовсім нікчемних; той, хто вважає, ніби всі дикі тварини цілком досконалі, дуже здивувався б, побачивши, скільки з чотирьох-п’яти тисяч зайців, що попали в загороду, було кульгавих, покалічених і кволих.
То була римська перемога — на слабких чекало катування. Найкращі ж зайці призначалися для арени. Арени? Так, за арену правив іподром.