III
Ньючузен — типове західноамериканське селище. Все в ньому, незважаючи на зусилля здаватися ліпшим, було потворне. Замість вулиць — вузькі прямі дороги, без поворотів, ні на чому навіть спинити погляд. Будинки — облуплені й нікчемні халупи з дощок і толю, які навіть не могли зізнатися в своїй потворності, хоча кожен з них хотів видаватися кращим від інших. Один красувався фальшивим фасадом, який мав створити враження, буцімто в ньому не один, а два поверхи, другий був розписаний під цегляну кам’яницю, третій прикидався мармуровим храмом.
Потворніших осель нізащо не знайдете в цілім світі, і на кожному з них можна було прочитати потаємну думку власника — перебути тут рік-другий, а там податися в якесь інше місце. Селище прикрашали, і то ненавмисне, довгі ряди насаджених для затінку дерев, що їх страшенно спотворили, побіливши стовбури й попідстригавши крони, які все ж таки вабили око принадною зеленню.
Єдиною більш-менш гарною спорудою в містечку був хлібний елеватор. Він не удавав із себе грецького храму чи швейцарського шале[1], а всього лише високого, незграбного, чесного хлібного елеватора. В кінці кожної вулиці розгортався краєвид прерії з її фермами, вітряками-водокачками і довгими рядами живоплотів. Тут було чим помилуватися — сіро-зелені огорожі, міцні, густі й високі, рябіли золотавими плодами, неїстівними, та все ж бажанішими тут, ніж дощ у пустелі; вони були гарні і, звисаючи із довгих дебелих гілок, разом з ніжно-зеленим листям тішили натомлені очі.
З такого селища хочеться вибратись якомога швидше,— так думав один мандрівник, якому довелося просидіти тут два дні наприкінці зими. Він розпитав про визначні пам’ятки селища. Опудало білої ондатри у вітрині крамниці, старий Беккі Буллін, оскальпований індіянами сорок років тому, і люлька, з якої якось курив Кіт Карсон, здалися йому нецікавими, і він зразу ж подався до вкритої снігом прерії.
Серед численних собачих слідів йому впав у око слід великого зайця. Він запитав перехожого, чи є в містечку зайці.
— Мабуть, немає. Я ніколи не бачив жодного,— була відповідь. Робітник з млина відмовив те саме, але хлопчик з пакою газет сказав: "Звичайно, є. У прерії їх сила-силенна і чимало забігає до міста. А на городі Калба живе здоровенний заєць — величини неймовірної з чорно-білими плямами, мов шахова дошка!" — і порадив незнайомцеві піти на схід.
"Здоровенний, неймовірної величини заєць" був Бойовий Коник. Та він не жив на городі Калба, а тільки зрідка забігав туди. Цього разу його там не було, він сидів у своєму відкритому на захід лігвищі, бо саме дув холодний східний вітер. Лігвище це було розташоване на схід від Медісон-авеню. Поки чоловік тримався дороги, заєць був спокійний, але шлях звертав на північ, а подорожній взяв ліворуч і пішов навпростець через поле. Тоді заєць відчув небезпеку. І щойно чоловік зійшов з дороги, заєць вискочив із своєї схованки і, петляючи, чимдуж помчав через прерію на схід.
Звичайно заєць, що втікає від ворога, робить стрибки по вісім-дев’ять футів завдовжки, і після кожних п’яти-шести стрибків він робить розвідувальний стрибок— не в довжину, а високо вгору, щоб підскочити над травою й кущами і роздивитися навколо. Недосвідчений молодий заєць робить розвідувальні стрибки вгору через кожні чотири поздовжні стрибки і втрачає багато часу. Розумному зайцеві задосить для розвідки одного стрибка вгору через кожних вісім-дев’ять поздовжніх. Бойовий Коник одержував необхідні відомості. підскакуючи вгору після дванадцяти поздовжніх стрибків, а кожен з них становив від десяти до чотирнадцяти футів. Його слід мав ще одну особливість. Американський кролик чи заєць-лісняк біжать, задерши догори хвоста, і не торкаються ним снігу. У великого північноамериканського зайця під час бігу хвіст звисає чи стримить назад; у деяких він опущений донизу і тому раз у раз залишає риску на снігу позаду слідів від ніг. Чорний блискучий хвіст Бойового Коника був незвичайної довжини і з кожним стрибком залишав на снігу довгий слід, такий довгий, що вже за цією ознакою можна було визначити його породу.
Багато зайців не злякалися б, побачивши людину без собаки, але Бойовий Коник, пам’ятаючи, як один мисливець вистрелив у нього з відстані сімдесяти ярдів, добре затямив собі, що таке вогнепальна зброя. Низько припадаючи до землі, він побіг до паркану, що тягнувся на схід. Потойбіч паркану він полетів, немов яструб, поки через милю нарешті досягнув однієї добре замаскованої схованки, де й умостився спочивати, попередньо випроставшись і оглянувши місцевість.
Та спочивав вій недовго. За двадцять хвилин його великі, нахилені до землі сторожкі вуха почули виразний мірний звук — хрусь, хрусь, хрусь: скрип людських ніг на снігу, і він, підстрибнувши, побачив людину з лискучою палицею в руках — цього разу значно ближче.
Бойовий Коник чимдуж кинувся до паркану. Він жодного разу не зробив розвідувального стрибка, поки між ним і переслідувачем не виросла переплетена колючим дротом огорожа, зайва на цей раз осторога, бо мисливець бачив тільки слід, а зайця навіть не помітив.
Заєць мчав далі, пригинаючись якомога нижче й роздивляючись, чи немає нових ворогів. Він тепер знав, що чоловік іде його слідами, і вроджений інстинкт, успадкований від предків, яких часто переслідували хорти, спонукав його зробити петлю. Він прямував до дальшого паркану й, обігнувши його, пробіг ще п’ятдесят ярдів; тоді повернувся по старому сліду і побіг в інший бік, до другої своєї схованки. Він добряче вигулявся цієї ночі і був би радий тепер спочити, бо саме пригрівало тепленьке сонечко; та ледве він зігрівся, як знайоме "хрусь, хрусь, хрусь" оповістило про наближення ворога, і заєць знову кинувся навтіки.
Пробігши півмилі, він спинився на ризькому пагорбі і, переконавшись, що людина знову йде за ним, старанно заплутав сліди; такі кривульки могли б забити памороки не одному переслідувачеві. Минувши своє улюблене лігвище, він повернувся до нього з іншого боку і ліг спочивати, певний, що тепер остаточно позбувся ворога.
Не так скоро, але зрештою знову почулося те ж саме: "хрусь, хрусь, хрусь".