Бойня номер п'ять

Сторінка 45 з 51

Курт Воннегут

Ну і так далі.

* * *

Одна з книжок, яку Лілі привезла Рамфурдові, називалася "Знищення Дрездена" англійця Дейвіда Ірвінґа. Її в 1964 році передрукувало американське видавництво "Гольт, Райнгарт і Вінстон". У цій книжці Рамфурда цікавили уривки з передмови, яку написали його друзі, відставний генерал лейтенант Повітряних сил США Айра К.Ейкер та маршал Повітряних сил Великобританії сер Роберт Сондбі, кавалер багатьох лицарських орденів та медалей.

"Мені важко зрозуміти тих англійців та американців, які здіймають плачі за вбитим цивільним населенням наших супротивників, але не здатні прохопитися жодною сльозинкою з приводу наших бойових екіпажів, які полягли в борні з жорстоким ворогом, писав друг Рамфурда генерал Ейкер у своїй передмові. Я думаю, що панові Ірвінґу, який намалював таку жахливу картину загибелі цивільного населення в Дрездені, не завадило б пам'ятати, що тоді, коли це відбувалося, німецькі ракети "фау 1" і "фау 2" падали на Англію і вбивали цивільних чоловіків, жінок, дітей, усіх підряд, бо саме для цього ці ракети будували і запускали. А ще він мусив би пам'ятати про Бухенвальд та Ковентрі".

Передмова Ейкера закінчувалася так:

"Мені дуже шкода, що британські та американські літаки під час бомбардування Дрездена вбили 135 тисяч людей, але я добре пам'ятаю, хто саме розв'язав останню війну, і мені ще більше шкода, що понад п'ять мільйонів союзників поклали свої життя за те, щоб повністю й безповоротно знищити нацизм".

Отаке.

А маршал Сондрі серед інших речей казав таке:

"Ніхто не може заперечувати, що бомбардування Дрездена було страшною трагедією. Прочитавши цю книжку, мало хто зможе стверджувати, що цього вимагала логіка бойових дій. Ця операція належить до розряду тих жахливих речей, які інколи трапляються на війні, речей, спричинених збігом несподіваних і дуже прикрих обставин. Тих, хто схвалив її, не можна звинуватити у підступності чи жорстокості, хоча й не виключено, що вони були такі відірвані від трагічних реалій війни, що були не здатні цілком збагнути руйнівну силу цього повітряного бомбардування навесні 1945 року.

Прихильники ядерного роззброєння, здається, переконані в тому, що варто їм досягти цієї мети, як війна одразу ж стане більш цивілізованою і терпимою. Тому їм варто прочитати цю книжку й замислитися над долею Дрездена, в якому 135 тисяч людей загинуло внаслідок бомбардування звичайною зброєю. В ніч на 9 березня 1945 року американські важкі бомбардувальники під час рейду на Токіо, скинувши запалювальні та фугасні бомби, вбили 83 793 особи. У той час як атомна бомба, скинута на Хіросиму, вбила 71 379 людей".

Отаке.

"Якщо вас колись занесе в Коуді в штаті Вайомінг, вигукнув Біллі Піліґрім з поза своєї білої ширми, скажіть, що ви до Буйного Боба".

Лілі Рамфурд пересмикнулася і далі вдавала, що вона читає писання Гаррі Трумена.

* * *

Пізніше того ж дня Біллі відвідала його дочка Барбара. Вона була на ліках, і в неї був такий самий скляний погляд, як і в бідолахи Едґара Дербі, коли його в Дрездені вели на розстріл. Лікарі нашпигували її пігулками, щоб вона могла хоч якось функціонувати, в той час як її батько ледве дихав, а мати померла.

Отаке.

З нею були лікар і медсестра. Її брат Роберт покинув поле битви у В'єтнамі і тепер летів додому. "Тату, гукнула вона навмання, тату?.."

Але Біллі тоді перебував за десять років від того часу, в 1958 му. Він оглядав очі хлопчика дауна для того, щоб прописати йому окуляри. Поруч сиділа хлопчикова мати, яка була перекладачем між сином і Біллі.

"Скільки крапок ти бачиш?" запитав у нього Біллі.

* * *

А потім Біллі помандрував у часі туди, де йому було шістнадцять років і він чекав у приймальні лікаря. Його палець рознесло від інфекції. В кімнаті, крім нього, був лише один пацієнт якийсь зовсім старий дідусь. Цей стариган потерпав від шлункових газів. З нього, немов із гармати, рвалося пердіння, а після того він гучно відригував.

"Вибачте", звертався він до Біллі. І зразу ж робив те саме. "О Боже, казав він, я знав, що старість не радість..." І він хитав головою: "Але ж я не уявляв, що це буде така нерадість".

* * *

Біллі Піліґрім розплющив очі у вермонтській лікарні й не зрозумів, де це він опинився. Поруч із ним сидів його син Роберт, який не спускав з нього очей. На синові була форма славетних "зелених беретів". Роберт мав коротку зачіску, його волосся нагадувало щітку солом'яного кольору. Роберт був поголений, чистий, охайний. На його грудях були бойові ордени "Багряне серце", "Срібна зірка" та "Бронзова зірка" з двома смугами.

І це був той самий хлопець, який позавалював усі свої шкільні іспити, в шістнадцять був алкоголіком, який водився з місцевою шпаною і якого заарештували за те, що на католицькому цвинтарі він повалив сотні надгробків. А тепер його не можна було впізнати. На його поставу було любо дивитися, його черевики блищали, штани були відпрасовані, й він був зразковим командиром.

"Тату?.."

Біллі Піліґрім знову заплющив очі.

* * *

Біллі був такий немічний, що навіть не пішов на похорон своєї дружини. Хоча на той час, коли її ховали в Іліумі, він уже був при тямі. Після того він майже нічого не казав, новина про смерть Валенції не викликала в нього особливої реакції, повернення Роберта з війни для нього пройшло непоміченим, ну і так далі. Одне слово, всі вважали, що він тепер перетворився на овоч. В родині обговорювали перспективу операції, але не тепер, а потім, якесь хірургічне втручання, яке б поліпшило циркуляцію крові в мозку.

Але насправді ця апатія була лише ширмою. За нею ховався розум, який булькав, пінився і спалахував від ідей. Він подумки писав листи і накидав стислий план лекцій про літаючі тарілки, про те, чому не варто зважати на смерть, і про справжню сутність часу.

* * *

Професор Рамфурд був переконаний, що голова у Біллі більше не варить, тому він не боявся, що той його почує, і казав зовсім жахливі речі. "Чому вони не дають йому здохнути!" запитав він у Лілі.

"Я не знаю", відповіла та.

"Хіба ж це людина? Лікарі мусять лікувати людей. Вони мусять відправити його до ветеринарів або до садівників, що обрізають дерева. Хай вони займаються ним. Подивися на нього! Й це наша медицина називає життям! Як чудово, ге?"