Водій мерседеса вибрався з машини й підбіг до Валенції, яка запевнила його, що з нею все гаразд. Вона щось гарячково белькотіла про свого Біллі та про авіакатастрофу, а тоді завела машину, влилася в рух, а вихлопна труба так і лишилася валятися на трасі.
Коли вона дісталася до лікарні, люди припали до вікон, щоб подивитися на джерело такого торохкотіння. Її кадилак, позбавлений обох глушників, гуркотів, немов важкий бомбардувальник, який ледве дотягнув до землі на одному крилі та Божій ласці. Валенція вимкнула двигун і одразу ж завалилася обличчям на кермо, від чого машина почала, не перериваючись, сигналити. На гудок вибігли лікар і медсестра, щоб подивитися, в чому там справа. Бідна Валенція знепритомніла від вихлопних газів. Її шкіра набула кольору небесної блакиті.
А за годину її вже не стало. Отаке.
* * *
Біллі про це нічого не знав. Він собі спав, подорожував у часі, ну й тому подібне. Лікарня була переповнена, і для Біллі не знайшлося окремої палати. Тому його помістили разом із гарвардським професором історії, якого звали Бертрам Коупленд Рамфурд. Рамфурдові не треба було озиратися в бік Біллі, бо той був відгороджений від усіх білою полотняною ширмою, яка пересувалася на Гумових колесах. Але Рамфурд чув, як Біллі час від часу мугиче щось собі під ніс.
Його ліва нога була в гіпсі і перебувала у підвішеному стані. Він її зламав, катаючись на гірських лижах. Йому було сімдесят років, але він мав тіло і дух чоловіка, вдвічі молодшого за нього. Він зі своєю п'ятою дружиною вибрався у Вермонт на їхній медовий місяць, але на свою біду оце зламав ногу. Його дружину звали Лілі. Їй було двадцять три роки.
* * *
Десь близько того часу, коли лікарі констатували смерть бідної Валенції, Лілі з повним оберемком книжок зайшла до палати, в якій лежали її чоловік і Біллі. Рамфурд відправив її по ці книжки ген у самий Бостон. Він саме працював над однотомною історією авіаційного корпусу Сухопутних військ США у період Другої світової війни. І всі ті книжки описували різні бомбардування та повітряні битви, які відбувалися тоді, коли Лілі ще й не було на світі.
* * *
"Ви, хлопці, далі йдіть без мене", оголосив Біллі крізь маячню у мить, коли схожа на ляльку Лілі заходила до палати. Коли Рамфурд побачив її і поклав на неї око, вона працювала танцюристкою в нічному клубі. Вона так і не спромоглася закінчити середню школу. За показниками тесту на рівень розумового розвитку Лілі ледве дотягувала до "норми". "Він мене лякає", сказала вона чоловікові пошепки й кивнула в бік Біллі Піліґріма.
"А на мене він наганяє нудьгу! гаркнув Рамфурд. Усе, що він робить уві сні, це відмовляється від чогось або здається, або вибачаєтся, або благає, щоб йому дали спокій". Рамфурд мав звання бригадного генерала запасу Військово Повітряних сил, де він значився в резерві. Він також був штатним істориком Військово Повітряних сил США, повним професором, автором двадцяти шести книжок, мультимільйонером від народження, одним із найшанованіших яхтсменів усіх часів і народів та переможцем незчисленних регат. Найпопулярніша з його книжок містила поради й рекомендації щодо зв'язку між статевим потягом і спортом для тих чоловіків, кому вже було за шістдесят п'ять. І тепер, позираючи в бік Біллі, Рамфурд процитував Теодора Рузвельта, на якого він, до речі, був дуже схожий:
"Та я з банана вам виріжу кращого чоловіка".
Одним із завдань, з яким Рамфурд погнав Лілі у Бостон, було знайти і привезти йому копію заяви президента Гаррі С. Трумена про те, що на Хіросиму скинуто атомну бомбу. Вона йому доставила цю фотокопію, і Рамфурд запитав у неї, чи вона читала цю заяву.
"Ні". Вона ледве вміла читати, й це було однією з причин, яка змусила Лілі кинути школу.
Рамфурд наказав їй негайно сісти і прочитати заяву Трумена. Він не знав, що в неї така проблема з читанням. Він про неї взагалі майже нічого не знав. Вона для нього була хіба що черговим публічним виявом його надприродної хоті й любовної потуги.
Лілі всілася й зробила вигляд, що читає те, що там наговорив Трумен, а саме:
"Шістнадцять годин тому американський літак скинув на місто Хіросиму, яке є важливою базою японських збройних сил, одну бомбу. Потужність цієї бомби дорівнює двомстам тисячам тонн тринітротолуолу. Ця бомба у дві тисячі разів перевищує руйнівну силу "Великого удару", британської бомби, яка є найбільшою за всю історію ведення бойових дій.
Здійснивши повітряний напад на Перл Гарбор, японці розпочали цю війну. І вони за це сповна поплатилися. Але це ще не кінець. Додавши до свого арсеналу цю бомбу, ми тим самим на додачу до суттєвої переваги, яку на сьогодні вже мають наші збройні сили, радикально збільшили руйнівну силу, що її невдовзі відчують наші вороги. Тепер у виробництво запушено ще кілька подібних бомб, але ми розробляємо набагато потужніші модифікації цієї зброї.
Йдеться про атомну бомбу, яка використовує базову силу світобудови. Ту силу, з якої Сонце черпає всю свою енергію, ми використали проти тих, хто розв'язав війну на Далекому Сході.
До 1939 року науковці вважали, що теоретично можливо використати енергію атома. Але ніхто не знав, як це практично здійснити. Однак на 1942 рік ми вже знали, що німці гарячково працювали над тим, щоб до свого військового арсеналу додати й енергію атома з метою поневолити весь світ. Але їм це не вдалося. Ми маємо бути вдячні Провидінню за те, що німці так пізно змогли побудувати ракети "фау 1 " і "фау 2 ", що в них їх так мало, а ще більше за те, що вони взагалі не мали атомної бомби.
Та війна, яку науковці вели у своїх лабораторіях, була для нас не менш важлива і небезпечна, ніж війна, яку солдати вели на полі бою, в повітрі й на морі. І тепер ми можемо сказати, що ми виграли обидві війни як у лабораторіях, так і там, де відбувалися бойові дії.
Тепер ми готові набагато швидше й рішучіше знищити всю японську військову промисловість, де б вона не знаходилася, заявив Гаррі Трумен. Ми зруйнуємо їхні доки, їхні заводи, їхні мережі зв'язку. Нехай ніхто не сумнівається в тому, що ми назавжди знищимо бажання й спроможність Японії розв'язувати війни. Наша мета зберегти..."