Максим, оповідаючи, грів прозяблі руки над огнем і пикав люльку. Герман не плакав, тільки дрижав і поглядав скоса на постіль. Йому страшно було перед тим покаліченим, кровавим, стогнучим тілом, що колись було його опікуном. Він просив Стефана і Максима лишитися з ним через ніч коло слабого, але газди всі обіцяли прийти, скоро повідвозять худобу додому. Іцик лежав без пам'яті, говорити не міг і, бачилось, не пізнавав нікого. Герман раз лишень поглянув украдком на нього. Голова була позав'язувана хустками, крізь котрі повиступали огромні плями крові. На бороді і волоссі скріпла кров, бекеша і сорочка кроваві, уста посинілі, очі бездушні, вираз лиця страшний!
Аж десь над раном, коли буря трохи стихла, приїхав цирулик з Дрогобича і почав сварити та лютитися на селян, що бралися самі до перев'язки ран, а не знають тому ладу.
— Але ж, пане, — відповів Стефан, — таж доси був би згиб чоловік! Ми бодай що-то, а кров затамували.
— Мовчи, стара торбо! — гаркнув гнівно цирулик. — Ти відки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш то знати?..
Стефан, хоть був на слова досить острий, змовчав, а цирулик почав розглядати рани і, запевно, мусив признати в душі, що перев'язка зовсім.не була так плоха, як думав зразу. При помочі селян, котрі почали увиватися, пемоп тут ішло о рятунок їх наймилішого свояка, перемито рани, і тоді аж можна було розглянути, що таке покалічено у Іцка. Здається, падучи з високої кручі, він упав насамперед на лівий бік о острий вистаючий камінь, бо ліва рука була зломлена понижче ліктя, а, крім того, в самім рамені була глибока рана. Відтак тіло переважилося направо, при чім Іцик о другий камінь покалічився. Цирулик побачив, що біда, і коли люди, а особливо жінки, котрих зійшлася повна хата, запитали його, чи вийде Іцик, він стає плечима і сказав, що велике би диво було, якби дожив до завтра..
Цирулик сказав правду. Іцик умер ще того самого дня, не прийшовши і хвилю до пам'яті. Герман не плакав на його похоронах, його тіло все ще дрижало зо страху від тої ночі, страх витискав всяке друге чуття. Він ночував у орендаря губицького, котрий заразом взяв опіку над Іцковим маєтком, щоб ніби зберечи його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що діється з тим маєтком. Аж коли громада упімнулася о те діло, — орендар показав якісь рахунки, якісь Іцкові квити, — хату і огород Іцків спродано, а по сплаченні довгів лишилося для Германа 92 гульдени, котрі орендар віддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов з Губич, пішов в світ щастя шукати, — і тота сума була першою підвалиною його мільйонів.
Так закінчилося для Германа супокійне сільське життя. Тепер, сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславі, він, практичний, діловий чоловік, небагато ваги прив'язував до наслідків, які лишило тото життя в його душі. Він навіть силувався глядіти на нього згірдно, звисока, шукав в голові насмішливих слів для його охарактеризування, але мимо того його думка разе раз вертала до тих світлих хвиль, і, не знати чому, йому все ставало легше на серці, коли згадував губицьке життя. Він не тужив до нього, не бажав, щоб воно вернулося, але чув заразом, що теперішнє життя серед достатку і розкоші зовсім не ліпше від тамтого, коли навіть не поганше. Він сам не знав, чому кождий раз при думці о Іцку і Губичах йому робиться якось так на душі, як тому, хто, блудячи в густім, темнім лісі, крутими стежками, нараз вийде на невеличку поляну, залиту ясним, сонячним світлом, заповнену теплом і иахощами цвітів. Він почав думати про дальше своє життя під вагою того враження, і йому бачилося, що ось він знов запускається в темний ліс, в котрім йому призначено блудити без виходу, а доки, до якої цілі — хто його знає! Йому становилось чимраз тяжче, тісніше, якось душно і лячно. Помимо сонячного жару, йому пробіг мороз поза плечима.
Він пішов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певної думки про заробок, до котрого при тім не мав ні вмілості, ні охоти. Кілька день він жив яко-тако на одержані гроші, але коли побачив, що гроші минаються, і подумав, що опісля він зістане зовсім без нічого, голий і голоден, перелякся дуже і завзявся — радше тут згибати, а не кивати більше тих грошей. Розуміється, з того завзяття також не було б нічого вийшло, коли б не щасливий случай, котрий показав йому який-такий заробок. В шинку, в котрім він ночував, зійшлися одного вечора якісь чорні, страшні люди. Герман зразу боявся їх, але, почувши, що бесідують між собою по-жидівськи, підійшов ближче і став слухати. Се були самі молоді, 18 — 20-літні парубки, котрі завтра вибиралися до Борислава "л и б а т й" кип'ячку. Герман довго слухав їх бесіди про те "либання", але не знав, що воно таке. Він запитався одного з них, котрий відповів йому, випиваючи душком склянку пива:
— Ну, а що? Хіба ти не знаєш, що в Бориславі на всіх водах і багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смаруют. Ну, то береся кінський хвіст, згонится ним поверх води, то тота ропа набираєся на волосінь, а з неї рукою зсуваєся до коновки. Тото називаєся "либати".
— Ну, і де ж діваєся тоту ропу? — спитав зацікавлений Герман.
— Носится сюда, до Дрогобича, ту є такі, що куплят.
— А добре платят?
— Чому ні! За коновку п'ять шісток. Ну, а як добре звиватися, то за день дві коновки назбирає. Тільки ось носити біда!..
Герман почав роздумувати над тою бесідою. Що ж, воно-то не зле, такий заробок. Хоть робота негарна, то зато легка. А платиться добре. Чому ж і йому не взятися до неї? Він рішився таки завтра іти з либаками до Борислава, і коли сказав їм о тім, вони тішилися, — тільки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб "обілляти" свій новий стан.
Відтепер почалося для нього нове життя, зовсім відмінне від губицького. Воно ділилося на два головні місця:
Борислав і Дрогобич. Хоть дорога неблизька — либаки мусили кождої доби отіпатитамі відтам: вечором з повними коновками кип'ячки на коромислах до Дрогобича, а рано з порожніми назад до Борислава. Перший день нової роботи особливо глибоко вдався Германові в тямку. Він живо нагадує ще тепер той холодний іюранок майовий, коли враз із п'ятьма другими либаками ішов стежкою поперек піль до Борислава. Вони ішли через Тептюж, лишаючи Губиц збоку. Сонце сходило над Дрогобичем і облило кровавим світлом ратуш, костел і церков святої Тройці. Сюди ближче вилася, блискотячи, мов золота змія, Тисьмениця і шваркотіла в віддалі по камінні. Дуби в Тептюжі іно що зачинали розвиватися, зато сподом ліщина шевеліла вже своїм широким темно-зеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, — хто молитву, а хто і так собі дещо співає. У кождого при боці торба з хлібом і цибулею, — се його цілоденна пожива. Ось вони минули Тептюж, — передними поле зелене, свіже, далі лука, замаєна цвітами, знов горбок, через котрий гадиною звивається стежка, — і ось бориславська кітлина. Не доходячи самого села, вони розійшлися по луках, по мочарах, кождий вишукав собі місце, і стали до роботи.