— Господи, що се таке? — скрикнула перелякана Іваниха, почувши брязк вибитої шиби. Вона озирнулася і зачудуваним оком дивилася на срібло, що котилося в різні сторони по хаті. Що се? Відки тот несподіваний дар? Хто змилосердився над її нуждою і таким чудним способом посилає їй поміч?.. Вона з диву довго не могла прийти до себе. Аж плач дитини потверезив її. Вона вибігла надвір, — але під хатиною не було нікого, тільки швидкий стук людських кроків по улиці показував, куди утікав Герман.
І що дальше?
Ех, милі читателі, дальше життя пішло своїм звичайним ладом, — Герман в доброго чоловіка не перемінився. Його милосердний порив під вікном бідної вдовиної хати був хвилевий; хвиля минула, і він мусив знов статися тим, чим зробило його ціле життя — холодним, безсердечним спекулянтом, не зважаючим на стоп нужди і сльози вдовині.
І Мошко став у Германа дальше за наставника, а хоть Іваниха і Матій удались до суду, щоб перепровадив слідство над винайденим трупом, то хто докаже Мошкову вину, коли його власна совість мовчить? Кого доля засудила на потолочення, той буде потолочений, ніякий суд не видвигне його, хіба він сам видвигнеться. Але се далека-далека історія.