— Ми завжди вину за наші біди схильні звалювати на ідеологів, — перебив Іван Михайла. — Сенкевич, Франко… І ніколи не задумуємося над тим, що зреалізовані ідеї не завжди адекватні самим ідеям. Гасла Французької революції — свобода, рівність, братерство — зреалізувались у свободі демагогії, братерстві донощиків і в зрівнянні людей за допомогою гільйотини… Нині в Росії розпочалася боротьба за ідеї Маркса, а які вона дасть наслідки — побачимо. Хто зна, може б, нині Сенкевич і Франко, уздрівши польсько–українську різанину, поквапились би подати один одному руки?
— Можливо… Але я говорю про нашу готовність до боротьби за незалежність. Пам'ятаєш, Іване, нашу колишню розмову на Погорільці? Ми вже тоді відчували, що українська нація, зокрема інтелігенція, схильна передовсім до красномовства і мрійництва, до зарозумілої заспокоєності й телячого оптимізму. Мовляв, ми сильні, бо нас багато, ми дужчі від інших, бо в нас більше мучеників і поетів. Дурниці. Поляків менше, зате вони усвідомили свою силу і сконкретизували її у добре озброєних і дисциплінованих легіонах. А ми — ні. Ми з історичних часів і донині спроможуємося для свого виживання народжувати героїв, які мужньо, проте безрезультатно приймають муки на своїх хрестах, їх подвиг нас духовно зміцнює, ми до мучеників молимося — і залишаємося у неволі. Бо мужність без творення — марниця… У нас усе починається з високих мрій, а закінчується сльозами розчарування. Ми готові парадно йти на плаху і в той же час соромимося стати добрими ремісниками, купцями, асенізаторами, зрештою, професійними політиками, для яких тюрма не Голгофа, а цех, — бо це нижче нашої національної гідності. Ми ідеалісти, неврастеніки, які розчаровуються ще до реалізації своїх ідей. Ми прагнемо вмирати напоказ і вимагаємо, щоб нас ті, які не зуміли чи побоялися вийти на хресний хід, жаліли, оплакували й оспівували. Ми готові зводити піднебесні палаци, але ніхто не хоче копати яму під фундамент. Ми згодні оздоблювати мармуром банкетний зал, а каналізаційні труби хай прокладає хтось інший. Ми стали нацією, яку через її мученицький героїзм не можна знищити, і котра через свою непрактичність не може стати на ноги.
У бараку холодно й вогко. Два ряди нар забиті дистрофіками, які туляться один до одного, щоб зігрітись. Незабаром обід. Ми вилаштуємося у довжелезну чергу до польової кухні за кухлем солоної водички, в якій плавають шматки капусти. В бараку смердить — деякі в'язні вже не встають навіть за потребою. Надворі гнила зима. Аби до весни, до ранньої–найранішої весни. Втечу.
— Ми зросли в неволі, Михаиле, і через те такі.
— Не треба шукати виправдання для своєї незрілості, лінощів. У неволі зросли й поляки. Але вони зуміли зберегти державні традиції. А ми — ні. Державна поневолена нація стає на свої власні ноги, як тільки–но ослабне гніт. А недержавна кличе на допомогу чужинців. Кого ми тільки протягом історії не кликали: татар, турків, поляків, шведів, москалів, а потім з тими ж помічниками мусили воювати. Ще недавно чіплялися за конаючу Австрію, немов сліпець за трухлявий пліт. Потім Скоропадський кликав німців. Нині Петлюра веде переговори з Пілсудським. Ми не навчилися спиратись на власні сили. Власне, не зуміли їх зростити в щоденній праці…
— То, може, нам ще рано? Може, ми надто молоді до боротьби за незалежність, і нам слід визрівати?
— Так, нам треба ще визрівати! Як репетентові[46] в гімназії або вічному студентові в університеті — без кінця! Чехи, серби, румуни, поляки — усі визріли, а ми залишаємося на повторний курс… Так, залишаємося, бо ж не знайдеш у нас кваліфікованих людей для ведення фінансової інституції, фахової школи, промислового підприємства, а тільки зарозумілих політиків, послів і дипломатів — і ніхто з них не хоче визнати себе невідповідним для такої діяльності. Подібно тим бабам, яким здається, що вони вміють лікувати рак… Наші політики не орієнтуються у реальності, зате досконало провиджують майбутнє. І їм, отруєним наркотиком рожевих мрій, народ не вірить!
На нарах заворушилися зморені холодом і голодом в'язні. Підходить обідня пора. Треба вставати й нам, щоб зайняти чергу до кухні.
— То, може, під весну ризикнемо, Іване? Бо війна — війною…
— Не буду випробовувати долю. Хай діється Божа воля.
Коли я вряди–годи захлинався солоною слиною, яка ні з того ні з сього починала цебеніти з рота, — бачив у кутку намету тінь скитальника Михайла: вона тоді набирала конкретних, уже мені знайомих рис, і в проблисках свідомості я упевнювався, що це не примара, а жива людина. А може, й справді скитальник прийшов нам допомогти? Я ж не знав, скільки часу лежу хворий; можливо, мої друзі теж уже злягли, а Михайло нас доглядає?
Та це були тільки миті просвітку: гаряче марево тут же напливало на мене рудим, наче магма, валом, та у проблиску між тверезістю і новим знетямленням реальний скитальник Михайло, мій стрийко, намагався допомогти мені вибратися з лабіринтів здогадок і говорив про пережите сам — конкретно і скупо. Так, очевидно, мусило відбуватися, коли мені вже випав жереб простежити шлях стрийка і його покоління: я ж бо щоденника не мав, та якби він і зберігся, то про втечу з Домб'є у ньому було записано буквально кілька фраз: "Русин–вояк на варті біля готелю "Union" у Станіславі… Кунтуші, шаровари, оселедці й сірі однострої… Надто довго ми співали "Боже, буди покровитель цісарю, його краям", надто довго ми вважали себе в'ючою рослиною, якій треба тички… Начальний командант УГА Омелянович–Павленко і начальник штабу Мишковський нездари або зрадники… Убивати своїх за Збруч не піду, я вже вбивав на Маківці…" І ще багато таких пунктирних записів.
Скитальник Михайло, який у митях свідомості з'являвся мені в образі стрийка, розшифровував щоденник…
Друга розповідь скитальника Михайла
У половині травня 1919 року знесилений і обдертий, проте Богом бережений усю довгу й небезпечну дорогу з Домб'є через Польщу й Чехословаччину до північного чеського кордону, сотник Шинкарук перейшов Верецький перевал і, вже в безпеці, попросився до крайньої хати в селі Климець, де, нагодований і помитий, відсиплявся дві доби.