А тоді навалилися на мене польські жовніри, били, топтали, місили ногами і напівживого потягли за собою.
Не можу сьогодні сказати впевнено, що я бачив його. Та, мабуть, був це таки він: крізь червону пелену крові, що заливала моє обличчя, я уздрів заплиле масне лице і білуваті очі Едварда Лукасевича. Оскаливши зуби, він бив мене ручкою маузера по голові й сичав:
— Спіймав я тебе нарешті, хаме! Ти думав, що вбив мене, ні — не уб'єш! Тепер ти в моїх руках, бидло гайдамацьке…
А може, він привидівся — уособлення зла й жорстокості ворожого мені світу.
Розділ восьмий
Плин часу втратив для мене звичні форми руху. Десь там, у недосяжно далекому світі, напевно, день мінявся ніччю, а ніч днем; там, за наметом, який відокремив мене від реального життя, немов глуха тюрма, приходила, можливо, на зміну осені зима, але все те діялося поза моїм осмисленням. Мій світ обмежився полотняним шатром, у якому завше було сутіношно й тихо; ця відокремленість стала для мене потрібна і приємна, і я неохоче підводився, коли хтось із моїх приятелів приходив мене напоїти і увіпхати в рот, немов дитині, запашний шматок вареної риби.
Та цей дискомфорт тривав лише хвилину, а час був безмежний, як море, і я мав можливість пересуватися у ньому думкою, куди тільки забажав. Це створювало в мені відчуття цілковитої свободи, якої я ще не зазнавав: я видумував події, котрих у житті, може, й не було, але могли відбутися; мене ніхто не контролював, я, немов справжній письменник, котрий створює неіснуюче життя і вірить у його реальність, продовжував для себе розповідь скитальника Михайла.
Скитальник був уже мені непотрібний. Зрештою, я добре усвідомлював, що його ніколи не було в наметі — тільки медіум, який допоміг мені зв’язатися з потойбіччям: проклав кладку над проваллям, яке зяяло між мною і стрийком Михайлом. Свою функцію він виконав, і стрийкове життя я далі сам додумував. Мав для цього матеріал — втрачений стрийків щоденник, зміст якого мені запам’ятався, проте тінь скитальника й далі бовваніла у кутку намету, і я не проганяв: була вона для мене єдиним слухачем, який має право втрутитися у плин моїх думок, поправити, заперечити, і я лежав незворушно, щоб не сполошити її.
Із щоденника Михайла Шинкарука
Концентраційний табір для полонених у Домб’є — це ніде. Так само, як тухольський на Помор’ї і Ланьцутський над Віслоком. Є у нас люди, переміщені з тих таборів у домб’є, — кажуть: були ніде. Прямокутна площа, обведена високою загорожею з колючого дроту, ряди дощаних бараків під дірявим накриттям по обидва боки доріжки, в одному кінці якої стоїть польова кухня, а в другому — дезинфекційний намет і лобне місце — стовп, біля котрого карають провинених.
Так і в нас. Тюрма не визнає різноманітностей: вона зрівнює людей до найпримітивнішого стандарту, а тому й сама мусить бути стандартна.
Кажуть, що на північ від нас тече Вісла, а на півдні підпирають небо Високі Татри. Ми цього не бачимо і не знаємо. Наш табір — у видолинку між покритими хвойним чагарником берегами; унизу — піщаний ґрунт, угорі — небо. І жандарми з нагайками. Вони щодня виводять нас за огорожу на будівництво адміністративного будинку табору, підганяють до роботи, б'ють.
З тим, як виростає з кожним днем будинок для тюремників, втрачається відчуття тимчасовості цього пекла. Щодня приганяють нових полонених із нашої окривавленої Галілеї.
Мушу втікати: або вб'ють, або житиму. Тут дилеми немає; життя скоріше чи пізніше неминуче закінчиться. І не від кулі. Тут смерть приходить поволі. Людину з'їдають воші — з вогких сінників їх, подовгуватих і плоских, можна згрібати долонею. Дах протікає, у дощові дні спимо промоклі до нитки. Нам, старожилам, ще півбіди, ми хоч маємо де спати, а новоприбулі сидять на мокрій долівці всю ніч, і коли вранці з бараку виносять трупа й викидають у яму з вапном за огорожею, вони озвіріло б'ються за матрац. Тут людина з кожним днем усе більше втрачає людську подобу. Особливо інтелігенти.
Ми з Іваном — загартовані бідою мужики, нам легше.
Я зустрів брата першого ж дня у черзі до польової кухні. Не обнімалися і не плакали з радості або з розпачу. Ніби так і повинно було статися: адже Домб'є десь посередині між П'явою і Львовом.
Іван тримається мужньо, але про втечу не хоче й думати. Він залишився надалі фаталістом. А я весь час вишукую собі дорогу. Хто з нас виграє, а хто програє — буде видно. Я втечу. Заготовляю запас харчів на дорогу. До адміністративного будинку, який ми зводимо, деколи підходять жалісливі жінки–польки, вони тут зовсім інші, ніж осадницькі в Галичині, і дають нам хліб. У мене є уже мішечок сухарів.
Одного дня наглядачі вигнали з бараків на лобне місце всю людність табору — дивитися на кару, яка спіткає кожного, кого кортить полегшити своє життя утечею.
Спійманого втікача карали "амбіндами": спутали шнуром ноги вище кісток, кінець мотуза протягли вздовж спини і зв'язали ним скручені назад руки. Тоді підвісили жертву на залізний гак, вбитий у стовп. Вартовий стояв з коновкою води, відливав, коли жертва мліла, й поглядав на годинника: утікач повинен був витримати півторагодинні тортури й не померти.
— Я цього не витримав би, Михаиле. Боюся…
— Я буду втікати, Іване.
Щосуботи ведуть нас у дезинфекційний намет і голих обливають карболкою. Потім змивають водою: відро води на одного. Отрута залишається у порах шкіри і вночі пече, мов розжарене залізо.
У неділю на роботу не женуть. Відсипляємося у бараку на двоярусних нарах. В'язні кашляють, чухаються, сміються, плачуть крізь сон, а часом умирають.
Наші з Іваном сінники поруч. За кілька сотень марок (мені чудом удалося пронести в табір пачку купюр за підкладкою кітеля), відданих наглядачеві, нам дозволено жити в одному бараці: тоді, коли мене пригнали, були ще вільні місця. Вечорами після роботи й по неділях лежимо й розмовляємо. Розмови замикаються навколо однієї теми: де причина нашого програшу?
— Чому ти весь час говориш про програш? Якби це я — не так дивно було б: я завжди був слабкодухіший за тебе. Але ти — Михайло? І до того ж — війна ще не закінчилась.
— Я знаю, що ми не переможемо, Іване… І все ж утечу звідси й буду воювати далі, щоб довести капітулянтам готовність таких, як я, змагатися до кінця… Для перемоги повинна воювати вся нація. Так, як нині воюють поляки… Коли нас, полонених під Вовчухами, вводили на львівський головний двірець, підганяючи дротяними нагайками, польські дами в капелюшках кричали нам услід: "То masz ruskie wojsko! То chamy przecież!"[45]. Вони вийшли на вокзальну площу не тільки для того, щоб нас ображати, — вони воювали з нами. Психологічно. А в нас завжди мав би воювати хтось. Рядовий стрілець вважає війну справою президента або начального команданта і обурюється тим, що вони не сидять в окопах. А президент чи будь–який інший репрезентатор української нації переконаний у тому, що в окопах повинен гинути неписьменний парубок та ще, від біди, — інтелігент нижчої градації, але ні в якому разі його, репрезентанта, син. Шовінізм Сенкевича згуртував поляків воєдино — від "андруса" до аристократа, а гуманізм Франка…