Це був історії урок,
Що вказував на крок
Допущених тих помилок.
І зараз гетьман уясняв,
Що справедливим пориванням
Ніхто ще успіху не досягав,
Якщо у руки він не взяв
Усіх умов, які впливають
На виграшну картину бою,
А це вже кличе за собою
Великий ряд причин.
А зараз їхав він один
Без неї, молодої,
Марії дорогої
В Молдавії степи
Нових доріг.
Переступаючи поріг
Своєї Батьківщини
Лише тоді відчув,
Що він вже був
Істотою простою, не значною,
Бо не забрав з собою
Кохане серце рідної душі
І почуття усі свої
Він залишив
На Україні кволій
У смутку вічної неволі,
І дні Марієної долі
Він з болем уявляв.
А кінь під ним уже стояв
Не на його землі
І довго ще Іван сидів в сідлі,
Перериваючи усі зв'язки
Із рідною землею.
Через годину,
Як у домовину,
Зійшов на землю цю чужу.
Марія марила у сні,
Душевні муки серце розривали,
А пробудившись, губи скусані в крові
Молитву все шептали:
"О Господи! Пошли
Йому святе спасіння!
Народе мій! Моли
Йому благословіння!
Твої всі муки
Він взяв на себе
Ти меч йому поклав у руки
І він повстав за тебе.
Своїм життям
Він запалив іскру святої волі,
А співчуттям і ніжним почуттям
Зігрів свого народу болі.
Народе мій! За тебе
В бою свій меч він обламав
І муки всі людські ввібрав,
Щоби за волю ти повстав.
Тож не забудь його ім'я
І ворогам не дай ніколи осквернити,
У серці кожного із нас
Він буде вічно жити".
Липневе сонце кинуло у хату
Через вікно
Проміння небагато,
Що мерехтіло на стіні.
На барви ці
Дивилися німі
Марії очі,
Які не бачили
Довколишнього світу,
Вони шукали
Лиш свою орбіту
З якої випала вона
І вся душа та чарівна
Вмивалася кривавою сльозою.
Вона вже не була сама собою,
Лише у тілі
Ледь жевріло життя.
Слаба лежала на перині,
В якої губи й руки сині,
До половини ковдрою укрита.
У голові стояв сніпочок жита,
Подушкою сповзла
Її товста коса,
Яка смолистою була
І пахла розквітом жіночим.
Смугляве личко молоде
Було бліде.
Ця квітка степова,
У ній змальована журба,
Лиш карі очі не тускніли,
Які великими і чистими були,
Але життям вони вже не горіли,
Їх біль і сум душі повили
І згасла в них життя мета.
Її холодні руки
У вигляді хреста
На білизні лежали
І ледь звисали
Ще молоді жіночі груди,
Які у собі поховали
Бажання до життя.
Поблизу неї тут стояли
Посеред гарної світлиці
Дві вірні молодиці,
Які Марію шанували,
Про нею завжди дбали,
І всі шляхи шукали
Її життя спасти.
Лежала так Марія мила
З відкритими очима
І промінь сонця гаснув
У хаті на стіні.
В хвилини ці
Великі очі загорілись
У них засяяла зоря
В пориві до життя.
Марія різко в ліжку сіла,
До Бога руки простягла,
В лиці була як крейда, біла
І щоб на небі тім почула
Господня ласка її муки,
Здіймаючи у небо руки,
Вона вже не благала,
А голосно репетувала
З великим болем у душі:
"О Господи!
Його помилуй і спаси,
Мене від мук до себе забери,
Моє життя йому віддай
І поверни в наш край.
Іване, любий, повернися,
Мене згадай
І на могилі поклонися
Мені одній,
Що так тебе кохала,
Життя усе своє віддала,
Яке любов'ю було оповите.
На хрест мій поклади
Вінок із жита,
Що виросло у чистім полі,
Не плач, а усміхнися нашій долі,
Яка повстала за народ.
Ти на коліна стань і нахилися
І ніжно пригорнися
До чорної могильної землі,
Тим знімеш біль мені,
Яку беру з собою в домовину,
І той могильний тиск землі
Обернеш ти мені в перину.
Я ранками вмиватиму тебе сльозою,
У росяних житах,
Завжди буду з тобою,
Я вітром теплим обласкаю
І пісню тобі заспіваю
В гаю, у звуках солов'я.
Гіллям вербовим помахаю
І хмаркою я над тобою промайну,
І про кохання наше нагадаю.
Іване!... Милий!... Я прощаюсь!!!
Марія непритомна впала на перину,
Лежачи так якусь хвилину,
Жінки, втираючи сльозу,
Великі очі їй закрили,
Її перехрестили,
На себе хрест поклали
І в мертві руки свічку вклали.
А люди йшли і йшли з усього краю
І цілували мертве вже чоло,
Воно ж для них було
Як символ перемоги.
Вже теплий вересень минав.
В цей день стояв
Мазепа серед степу
І все чекав
Вістей із рідної землі.
У небі прокричали журавлі,
Осінні їх ключі
Летіли з України.
Він з болем в серці
Їх поглядом важким проводив
І крики ці сприймав
Як привітання з рідної землі.
Пташині голоси сумні
Вселили непосильну тугу.
В тривожних відчуттях
Уже ніч другу
Заснути він не міг,
Ходив як мариво по хаті,
А потім ліг.
Він значно постарів
І плечі вже осунулись до низу,
А чуб білів,
Немов би вишня відцвітала.
Його обличчя стало
Смертельно-воскове,
Хоч було не старе,
Тільки очиці ще блищали
З під хмурих брів.
В зіницях тлів
Великий розум і талант,
Душі залізний гарт,
Що силу мав
Лише на Батьківщині.
Вуста тремтячі, сині
Шептали про останню трату сил.
Із того дня
Мазепа не ставав,
Він все лежав
І поглядом ловив
Через вікно ту даль,
Тягнулись де простори Батьківщини.
Проходили важкі години
Коли вже марити почав,
В усіх присутніх він вбачав
Святий свій образ ніжної Марії,
А то без пам'яті стогнав
Від мук, що не здійснилися надії
І поховавши в собі всі народні мрії
В осінню ніч нещасну
Його свідомість згасла.
Не зміг він жити в далині
Від рідної землі,
Яка його родила і ростила,
І миттю кожною живила
Глибокі почуття
До вільного життя.