Сумний Карпо
Поклав сестру на дно,
До матері поближче пригорнув
І тут відчув,
Що дві сльози,
Які синівськими і братськими були
Упали їм на груди,
І рани смерті сполоснули,
Солоним болем,
— Там і потонули.
Карпо в останнє їх перехрестив,
Землею рідною укрив,
На двох один він хрест поставив,
І тут відчув до болі,
Що в цій могилі залишив
Синівське серце своє,
І що похована отут навіки
Козацька слава України!
І він пішов,
А вслід йому ще дихали руїни
Нової Січі козаків.
— Невже його народ
Для цього всі віки терпів
Неволю тих імперій світу,
Щоб тут козак сидів
В Січі придуманої волі
І як баран, ножа чекав
У смертний час баранячої долі?!
Карпо гіркий узяв історії урок
В останній день своєї Січі
І твердо його крок
Вже вів у свій народ,
Якому мусить він дивитися у вічі,
І долю з ним свою ділити,
В біді і радості разом прожити
В однім ярмі,
Яке імперії чужі
В безсилості козацькій всім скували,
І лише сили в єдності усі
Народу України
Спроможні волю принести,
І Січі не одні руїни
Уроком в пам'яті повинні пролягти
Для нових поколінь.