— Я у себе дома не могла би бути така свобідна. Ніби нічого би мені не сказали, аби зазначити, що мають велике довір'я до мене, але я не могла би стерпіти, аби вони поводилися зі мною так, що знають більше, ніж на ділі було би, а не хотять сего передо мною показати. Страшенно ненавиджу таких хвиль, коли приловлю матір або кого іншого зі своїх, як він під якою там покришкою слідить і стереже мене. Виправляю тоді велику авантуру, лючуся і кричу.
— Ви вмієте лютитися?
— Се негарно вправді, але признаюся, що потрафлю навіть дуже сердитися і кричати...
— Хотів би я Вас видіти тоді.
В горлі Альви заграв кларнетовий сміх. По хвилі додала:
— Ох, ті родичі, та рідня! Моя мрія — випровадитися від них і замешкати по-кавалірськи. Все мрію про маленький покоїк, такий, аби я лише сама могла в нім бути і поміститися зі всім, що мені треба.
— Малий покій давить душу. Мені здавало би ся все, що я в тюрмі і стіни потріскають від мене на сто вітрів. Я мрію про велику, обширну комнату, ясні стіни, одна від другої так далеко, щоби в сумерку здавалося, що їм нема кінця. В однім куті лежанка, столик і поличка на книжки. А довкола тишина і спокій.
— І довго видержали би Ви серед такого спокою?
— Цілі літа! Лише від часу до часу виїхав би до великого міста, побув там трохи, оглянув, що треба, і гайда в тишу й самоту! Але працював би, творив чуда!
— Так, самі, без живої душі?
— Но... хіба би найшлася сестра по душі... Знаєте, я син люду і природи. Я розумію і відчуваю природу, але люблю бути серед неї лише сам. Найлюбіша людина в хаті була би для мене завадою серед лісових дум. Як я серед природи сам, тоді зливаюся з нею в один світ... Люблю весну, літо, осінь, але ненавиджу зими.
— Я люблю природу, але вона не раз дика, насильна. А щодо зими, то ми різнимося в уподобаннях, бо я люблю лише зиму.
Криса глянув здивований на Альву.
— Ви любите зиму? Таж в ній нема нічого живого, лише біла мертвота.
— Чому мертвота? Прецінь природа взимі також живе.
— Як живе! Хіба відпочиває, спить.
— А відпочинок і сон, чи се не житє?
— Так, але супроти весни, — се майже студена смерть.
— Я не люблю весни, через її змінчивість.
— А багатство красок, пробудження життя навесні?
— А біла, непорочна краска зими не гарна?
— Гарна, але скучна. Я люблю життя.
Альва стряслася.
— Ох, я не люблю життя. Не перечу, що воно може мати для людей принаду, але я волію смерть. Криса глянув на неї.
— Так-так, — додала вона з дитинячим спокоєм. — Знаєте, я оправдую самобійства і сама навіть мрію про самобійство.
— Що ж з Вами діється? — спитав Криса. — Ви, певно, пережили якісь сумні історії, розчарування.
— Ні, борони боже! У мене не було зовсім ніяких історій, лише сіре, одностайне життя.
— А звідки ж ті думки про самобійство? Альва говорила спокійно:
— Звичайно, мають люди якусь мету перед собою, що їх в'яже, дає їм вдоволення, і вони мають для чого чи для кого жити, а я не маю жодної цілі, в додатку зовсім ні до чого не надаюся, не представляю ніякої вартості ні для себе, ні для людей, нічим не визначаюся, ні до чого не маю здібності... Взагалі, такий собі з мене безвартний непотріб, завада, бараняча голова, та й годі! Жити так, як би я хотіла, — не можу, а так як треба, — не вмію, отже, найліпше уступитися людям... Так одного гарного ранку довідаєтеся лише, що мене вже нема. Не буде по кім жалувати, але підете на похорон?
— Ні, заявляю Вам згори, що не піду!
— Та-а-к? А, гарно! Се по-приятельськи?
— Я приятель лише в життєвій боротьбі, а хорих і смерті не люблю... Зрештою, не говорім нині про се... От, я мав Вас про що іншого спитати.
— Прошу.
— Тямите, як ми за другим разом по нашім познайомленню ішли до різьб'яра Н.?
— Так, тямлю.
— Скажіть мені отверто, що думали Ви тоді, як ми йшли до його робітні? Альва станула здивована:
— Чому питаєте? Я тоді над нічим особлившим не думала.
— Може, не пригадуєте добре...
— Але ж, навпаки, дуже добре тямлю ту хвилю! Ми йшли до робітні Н. і мали оглянути його різьби.
— Ho, но, і що ж більше?
— Не застали його і вернулися.
— А чого ж ви тоді так поблідли, майже зелені стали?
— Я поблідла? Ні... так не могло бути... Чого? Прецінь не було до того ніякої причини!
— Даруйте, я думав, що Ви тоді зі страхом ідете зі мною. Зрештою, в тім не було би нічого дивного... Видіти чоловіка другий раз в житті і йти з ним чортзна-куди...
— Але ж Ви засадничо ошибаєтеся. Я прецінь не мала ніякої причини боятися Вас. Скажу лише стільки, що саме тоді, як ми йшли якоюсь вулицею, ви взяли мене під руку, то мене се вразило, але чому, сама не знаю і давно забула.
Криса засміявся.
— Люблю все, щоби товариш, який іде зі мною під руку, був певний і свідомий сили з мого боку і хочу також пересвідчитися про його силу.
А в душі подумав: "Що варта дівчина чи жінка, пізнаю все по руці і рамені".
Альва спитала:
— Котра се година може бути?
— Дев'ята.
— Так пізно! Треба йти домів, там вже десь повечеряли і не знають, де я поділася. Ах, той родинний дім!.. Оноді питаю батька, ги-ги-ги: "Любите мене, тату?" — "Люблю", — каже він. — "А якби я вийшла за католика?" — "То я би тебе забив!" —"І се така ваша любов?" — питаю його. На те він, бідака, не вмів вже мені нічого відповісти. Я не раз думаю над тим, щоби вихреститися... Як ви задивлюєтеся на се?
— Се цілком непотрібне. Ані теперішній стан ні в чім вас не в'яже, ані перехід на католицизм, поза чисто формальними церемоніями, не дасть вам ніяких здобутків. В освіченім товаристві вийшли ті питання давно з моди. Але скажу вам, що приміром мій батько, мужик, радив мені подружитися з жидівкою. "Се розумний, прохирний нарід", — говорив він не раз про жидів.
Станули перед брамою кам'яниці.
— Коли ж увидимося знов? Вона була нерішена.
— Завтра, — сказав Криса.
— Що завтра за день?
— Середа.
— Ні, завтра маю піти в одно місце зі сестрою. Вона вимогла у мене, що все один день в тижні маю посвятити для неї... Може, позавтра?..
— Добре, нехай буде в п'ятницю, в тім часі, що нині. Альва стиснула пальці Криси, але не хотіла ще відходити.
Криса обійняв її руку по-мужеськи і потрясав.
— Доброї ночі, спокійного сну, всякі дурниці про смерть і самобійства нехай щезнуть від вас! Думайте про життя. В нім більше тайн, ніж в смерті.