Корж зробив як просили, даючи собі клятви, що це — востаннє! Більше він не дозволить Ярчукові просто тягти його за комір Вовкоградом. До того ж, за недовгий час, поки вони були тут, Степан уже встиг зненавидіти місто.
Він завмер біля дверей, силкуючись підслухати, про що говорив Андрій із сивим, але не вдалося — надто вже гучно гугнявив унизу байбак Матвій. Тоді Корж пройшов коридором праворуч і зупинився поблизу невисокого вікна, що нагадувало бійницю. Ставши на задні лапи, вовкулак визирнув назовні.
Перед ним (точніше — під ним) ворушилася міська площа, що скидалася на берег, куди Ной поспіхом висадив одразу весь ковчег. А то й два ковчеги.
Більше ніде і ніколи хижі звірі та їхні сумирні брати не поводилися один з одним так терпляче, хіба що в Райських кущах. Вовк тут стояв пліч-о-пліч з вівцею, а півень заліз на лисицю, аби краще бачити, що відбувалося на помості.
А там коїлося таке, що Степан миттю забув про Райські кущі.
— Давай! — вигукнув хтось із натовпу. — Ну, чого зволікаєш!
Собаки-вартові злобно вишкірились і взялися до справи. Вправно, відразу видно було, що їм це не вперше, вони витрусили з величезних мішків... зв’язаних людей! — і потягли до прибитих у центрі стовпів.
Під стовпами вже лежав заготовлений хмиз.
"Може, ці дядьки на них полювали..." — зробив припущення Степан, хоча і сам не вірив у таке. Тим більше що з чергового мішка на світ Божий витрусили молодицю, яка аж ніяк не могла полювати за кимось із вовкоградців, хіба за якою-небудь куркою чи поросям.
У полонених були зв’язані руки й ноги, до того ж хтось завбачливо зав’язав їм роти, і тільки в очах людей відбивався тваринний жах.
Полонених приставили до стовпів, і до зв’язаних наблизився один із собак-вартових, який ніс смолоскип, щоб підпалити хмиз.
Ніс у зубах.
Степан раптом відчув, як десь у животі народжується і от-от вирветься назовні хвиля відрази. Дивитися далі не було ніяких сил — і він сплигнув з підвіконня, аби увірватися до кабінету цього ясновельможного пана управителя та про дещо розпитати...
Сплигуючи, він іще бачив і чув, як затріскотів у вогні хмиз і як завив натовп навколо помосту...
Степан уже був біля кабінету, коли там за дверима щось двічі глухо вдарилося об підлогу, прогримів постріл, знову вдарилося — двері прочинилися, і Андрій-вовкодав, скажено блимаючи очицями, гарикнув: "За мною!"
І — почалося!..
* * *
Івана Андрій знав не один рік — власне, через нього вперше і потрапив до Вовкограда. Історія давня, яку він згадувати не любив, з багатьох причин. По-перше, це був самісінький початок його учнівства у Світайла, Андрій тоді, "молодий та зелений", часто поводився необдумано. Зокрема, дуже ревнував учителя до інших учнів, навіть колишніх, які вже не жили з ним, а тільки час від часу навідувалися у гості.
Одним із таких саме був Іван Прохорук. Що він двоєдушець, Андрій не знав — тому дуже здивувався, коли одного разу Світайло посеред уроку несподівано стрепенувся, помовчав і сказав тихо, що "Прохорука-людину вбили". Потім уже з’ясувалося, як і де, — коли вони вийшли у Вирій і зустрілися з Прохоруком-вовкулаком.
Знайшли не одразу, далеченько він був від найближчого до Світайлової хати Джерела. А час спливав, якби не поквапились, доживати б Івану Богдановичу вік звичайнісіньким вовком. До того ж устиг Прохорук правою передньою лапою потрапити в капкан, якимось чаклуном у Вирії поставлений. Особливий капкан: коли в такому опиняється дичина, той подає чарівний сигнал володареві.
Добре, що чаклун чи то не почув капканячого сигналу, чи то надто зайнятий був (а може, взагалі помер, чаклунське-бо життя ризикове), — визволили Івана-вовкулака, але ж сам він до Проклят-озера не дошкутильгав би і за місяць — тим паче від Світайлового Джерела, що було поряд із Жовтими Водами.
Виходило — Андрію везти хворого.
Якби хоч Яв’ю, але ж ні. Те місце, де у Вирії стояв Вовкоград, у Яві знаходилося під Рівним (якщо точніше, трохи північніше від нього, там через кілька століть збудують "місто Кісток"). А Рівне — під поляками. Далі й немовляті зрозуміло: тільки через Вирій туди і потрапиш, у Вирії кордони інші.
Що ж робити — поїхали Вирієм.
Спершу Іван лежав на санях (на дворі стояв кучугуристий січень) і лише скиглив та зрідка ричав щось нерозбірливе. Андрій, юний та недосвідчений, ніяк не міг збагнути: через рани чи тому, що Прохорук уже перетворюється на звіра. А потім, десь через тиждень, Іван прийшов до тями. Ходити нормально ще не міг, кульгав, але балакучим став до нестерпності.
Треба сказати, що Світайло був не простим характерником, а людиною, яка знала багато таємниць світобудови — Андрій розумів це, як розуміє кожен, поспілкувавшись з такою людиною. Але, як не прикро, Світайло не поспішав розкривати йому своїх секретів. Чи то не був упевнений в учневі, чи то Бог відає ще з якихось причин. Не розкривав і все. А Івана, майже Андрієвого однолітка, як виявилося, багато у що втаємничував.
Та Господь із ними, з тими таємницями — жив без них Ярчук до того, проживе іще стільки ж! Інше викликало образу: надмірно пихатий Прохорук швидко здогадався що до чого й усіляко підкреслював свою обраність і Андрієву темноту, вважав його ледь не служником Світайловим, таким собі хлопчиком на побігеньках — і не більше.
Андрій же і сам не знав, хто він для сліпого характерника; називав начебто учнем, от, навіть довірив, аби відвіз пораненого двоєдушця Вирієм у Вовкоград, але... Ех, хто ж їх збагне, тих чародіїв!
От і помандрували. Звичайно, у такій подорожі один без одного не обійдешся, що у Яві, що у Вирії. Якось терпів, нічого страшного. Казав собі: це чергове випробування, призначене Світайлом, — от виконаю, і одразу змінить до мене ставлення.
...Їхали. Хрускотів під полозами зеленкуватий сніжок, бундючилося химерними хмарами небо, інколи зустрічалися їм дивні створіння, злі чи добродушні, але здебільшого — сумирні і байдужі до двох подорожніх.
На в’їзді у Вовкоград, за Ропушчиним Кільцем, сани довелося залишити. Світайло попередив, що серед калічних двоєдушців краще з’явитися у звірячій личині, а не в людській. Андрій природженим перевертнем не був, однак при потребі вмів перетворитися на звіра — от і перетворився. Разом з Іваном, на той час майже здоровим, вони вирушили до брами.