І щойно почав він рити, побачив людину в плащі з каптуром. Підійшов незнайомець до нього, похитав головою — та й пішов собі.
Нічого тоді дід не викопав. Гроші взяв у борг, якось перебідував, але думка вирити скарб не полишала його. Наступного року знову зібрався він копати — і знову побачив того незнайомця, який, помовчавши, пішов геть.
І знову дід нічого не викопав.
Лише на третій рік підійшов невідомий до діда. Поклав долоню йому на груди, де серце, сказав: "Не там шукаєш". І пішов.
Відтоді перестав дід ходити на курган. Жив довго, помер, кажуть, щасливим. А скарб, певно, і досі...
Післямова для уважного читача
Існує така категорія читачів — уважні, і я до таких ставлюся з особливою повагою. Вони, певно, вже збагнули, що події повісті відбуваються в Україні в епоху умовного середньовіччя, в період між заснуванням Запорізької Січі і початком воєн Богдана Хмельницького. І ще читачі зрозуміли, що автор не є татаро-, поляко— чи юдофобом — а просто зобразив реальні взаємини між представниками наших народів у згаданий період. Стосовно ж слова "жид", то у середньовічній Україні воно не вважалося образливим (на відміну від слова "єврей")...
Вони ж, читачі, напевне "вирахували", що письменник, працюючи над повістю, послуговувався так званою "спеціальною літературою" — насамперед записками Гійома де Боплана про Україну і нарисами Яворницького про запорізьких козаків, а також книжками зі слов’янської демонології і фольклористики, зокрема, працями Зєлєніна, Максимова, Потебні та ін.
Саме за уважність і розуміння я і хочу подякувати тим, хто дочитав книгу до цих рядків: спасибі!
Київ, травень-липень 2001 р.