Бісова душа, або Заклятий скарб

Сторінка 12 з 43

Арєнєв Володимир

— Е-ех... — протягнув Корж. — А я от, як і ти, спасатися налаштувався... Чув, мабуть, що з нами стає, коли сюди потрапляємо? І там немає нам життя, і тут... Та кому я розповідаю, ти ж, братику, теж із наших, якщо поміркувати!

— Дивлячись кого ти називаєш вашими.

— Та тих, в кого погляд на життя особливий, широкий. І не завжди батюшкам угодний.

— Ти церков у спокої залиш.

— Я — залишу. А вона — чи залишить мене? ...Слухай, братику, — Корж скоса поглянув на скриньку, — а наші з тобою шляхи часом не в одному напряму лежать, га?

— Ще й сам не знаю. До речі, — Андрій витяг із кишені люстерко й оглянув з усіх боків: наче нічого особливого. Робив, правда, майстер — відразу видно, але без усіляких там викрутасів: кістяна оправа з кількома завитками задля краси і кругле дзеркальце. В якому відбивається смутне Андрієве обличчя. От і все чародійство.

А дихнеш — з’являються літери, складаються у слова.

Андрій прочитав, кусаючи вус і не вірячи побаченому. Люстерце наказувало: "Вирушай за тінню братика".

І все. Розумій, як хочеш.

Розділ п’ятий

ВОВКУЛАЧА ТІНЬ

Що важить тінь? — шмат пустоти,

де контури прості, де ти —

уже не ти, давно не ти, — а хтось

ворожий.

"Прости", — шепочеш. Не проси,

бо слово — важче від роси,

й біжать по слову-сліду пси.

Слід пахне кров’ю.

Втечеш? — куди?! Навкруг — пустир,

і пам’ять — наче білий дим,

мов цівка п’яної води —

тече крізь душу.

І сонце — цвях, і вістря — в лоб!

Ніж у колоді — мов суглоб,

який час вивернув. Було б

тепер так слушно

перестрибнути, перекинутись...

Кричать тобі: "Ну, ти!

диви, який, бач, богатир!

Та лиш без тіні!

Так бий його! Оце так тир!"

А ти завмер, а ти — застиг.

Лиш за життям десь монастир

стоїть гостинно.

Там темно повсякдень, і час

по-іншому іде — і чар

там позбавляється печать

проклять одвічних.

Там тіні розпинають на

молитвах — і нема вікна,

де б промінь-цвях не обминав

співочий відчай.

Однак ця втеча — тільки сон.

Тож підніми, мов меч, засов.

Хай шлях чекає лютим псом —

та ти не шкірся!

А глянь ув очі, накажи —

шлях-пес вмить ляже, полежить —

і вірно уперед біжить

звірям покірним.

А тінь? — мара! Від більших ран

не помирали. Ти ж не раб,

і долі власної збирай тугі зернини.

Їх без жалю засій, полий. Болить?

Я знаю, що болить.

Тож вий найдовшу із молитв,

коли насниться,

що ти — людина...

Ранок, як відомо, мудріший за вечір. Але до нього ще дожити треба.

Андрієві не спалося. Не тому навіть, що навколо Вирій розкинувся, а просто гидко було на душі. Наче хтось чобітьми пройшовся по ній... станцював.

І ще — скринька. Вирячилася коштовними своїми баньками, наче жива, і не було від неї ніякого рятунку. Ніде заховатися на маленькій галявині, що виділив-відділив для своїх "гостей" ліс-нечисть, всюди досягає скринька поглядом, зманює, нагадує: "Тут я. Не забув?" Забудеш, аякже!

Він тихесенько, аби не розбудити Миколку, який нарешті заснув (ох, довго хлопець вовтузився з незвички!), присів біля скриньки. Обережно, наче боявся, що вкусить, протягнув руку і торкнувся блискучого боку.

Здалося?.. чи дійсно поверхня під пальцями здригнулася, мов жива?!..

— Чого ти хочеш? — прошепотів скриньці Андрій. — Чого витріщилася?

Він узяв її на руки: легку, майже невагому. Всередині — невже там порожньо? Та ні, напевне, гроші лежать чи смарагди якісь з діамантами.

— Дядьку, а можна подивитись, що в ній?

Ну от, а думав — спить, шибеник!

— Не можна. Я обітницю дав, що сам не відкрию й іншим не дозволю.

— А-а... — розчаровано протягнув Миколка. — Дядьку Андрію, а куди дівся вовк?

— Хто ж його знає. Побіг кудись. У нього свої справи, вовчі. Спи, до ранку повернеться.

— Дядьку, а вранці нас лісовик відпустить?

— Неодмінно! Відпустить, ще й суворо накаже своїм слугам, аби не заважали нам, ніяких перешкод не чинили. Але це тільки в тому разі, якщо ти заснеш. А інакше ніч ніколи не скінчиться. Знаєш казку про небесну лисицю?

— Розкажіть, дядьку!

— Живе у дальніх краях...

— Це в тих, де песиголовці водяться?

— Точно. Тільки не перебивай, а то не розповідатиму. Ну от, живе там, значить, небесна лисиця. Сама вона зі срібла, а хвіст у неї — з чистого золота, але пухнастий і м’який. Удень відпочиває в нірці, а як настає ніч, обережно виглядає небесна лисиця у світ: чи всі діти сплять? Дуже вона, знаєш, боїться дітей. А як бачить, що всі вони сплять, вибирається на небо і ну його хвостом мести! Усю пилюку, що за день туди набилася, вичищає, весь бруд — а натомість знову світло і прозорість повертає. І тоді настає ранок. А якщо побачить небесна лисиця, що не спить якийсь шибеник — от як ти, наприклад, — то не вийде з нірки і нічка так і не закінчиться. Тож спи, синку, спи.

Останніх слів Миколка вже не чув — він розмірено посопував, підклавши під щічку кулачок.

— Майстер ти казки розповідати, — прошепотів Корж, який щойно повернувся. — Аж я заслухався.

— Ну як там? — запитав Андрій.

— Дивні справи кояться у Вирії, — спохмурнівши, відповів вовкулак. — Хоч я, звичайно, не великий знавець тутешніх звичаїв, але... знаєш, витає щось таке в повітрі. Та й узагалі. Не подобається мені все це.

— Погоня за нами?

— Не знаю. Блукав я цим лісом-нелісом, а дарма. Не знайшов ваших слідів, хоча пам’ятаю їх добре, я ними ж до вас і дістався першого разу. Наче водив хтось мене зараз... але не ліс. Ніби сама земля.

— А що ти казав про повітря?

— Та знову ж, не збагнеш, що там таке, — скривився Степан. — Усе навколо спокійно, але це — спокій переляканого зайця, який вирішує, куди бігти. Чи... хм... вовка, який помітив здобич.

— Ти вже визначся, вовк чи заєць, — пробуркотів Андрій.

Вовкулак лише вухом смикнув, наче відганяв настирну комашку: розумів, що Ярчук це так, не серйозно, а від безнадії. Запитав:

— Невже нічого не вигадав?

Андрій позіхнув:

— Дещо спало на думку. Дочекаємося ранку, а там побачимо, як воно...

— Спи, — зронив вовкулак. — Я постережу.

* * *

Ранок видався іще той. Сонце наче і зійшло, але звідси його не видно, тож лишалося відкритим для споглядання одне тільки небо, все якесь смугасте, хворобливе: чорні хмари тонкими струнами протягнулися у високості і дружно повзли небокраєм. Подивишся на таке, здригнешся, перехрестишся — та й подякуєш Господу, що довелося прожити ще день.