Однак не варт було особливо вірити чуткам про Клеггерта, що хо* дили на гарматних палубах, тим більше, що й будь-хто, виконуючи його службу на військовому кораблі, не міг сподіватися на авторитет серед команди. Крім того, моряки, як їм на зуби потрапить хтось такий, кого вони просто не злюбили, часом без жодної на те причини, дуже схожі на жителів суходолу: люблять згущувати барви й вигадувати небилиці.
По суті, люди з команди "Звитяжного" знали про давнішню кар'єру профоса не більше, ніж астроном знає про мандри комети до ЇТ першої появи на небосхилі. Думку ж морських пліткарів гут наведено тільки для того, щоб показати, яке враження справляв цей чоловік на натури прості, неотесані, чиї уявлення про людську ницість були надзвичайно вузькі й вульгарні, не сягали далі звичних образів злодія, що в нічну вахту шастає серед розвішаних гамаків, чи маклерів та різних берегових п'явок із морських портів.
Та плітки плітками, а факт лишається фактом: хоч після вступу до флоту новака Клеггерта й залічено, як згадувалося, до найнижчої ка-
! КамоТнш (Камоенс) — великий португальський поет епохи Відродження.
тегорії корабельної команди — матросів-чорноробів, він довго серед них не затримався.
Відразу випливли нагору його таланти: вроджений тверезий розум, підлабузництво, неабияка пильність, засвідчена при слушній нагоді,— і все це разом, приправлене якимось суворим патріотизмом, швидко відкрило йому дорогу на посаду профоса.
Безпосередніми підлеглими цього морського начальника були так звані корабельні капрали, настільки призвичаєні до покори,— між іншим, подібні люди не рідкість і в деяких суходільних установах,— що, здавалося, самі й кроку не ступлять. У шефових руках сходилися найрізноманітніші таємні нитки, і його помічники, спритно смикаючи за них, могли завдавати будь-кому з цієї морської громади різних прикрощів, коли не якогось більшого зла.
Розділ восьмий
Життя на передній щоглі припало Біллі до смаку. Там, коли не було якоїсь нагальної роботи на вищих топ-реях, марсові, молоді завзяті хлопці, створювали щось на зразок повітряного клубу — вигідно повмощувавшись на менших бічних вітрилах, згорнутих у подушки, вони правили теревені, мов ліниві боги, або ж цікавим оком спостерігали за тим, що робилося внизу в рухливому світі палуб. Не дивно, що Біллі зі своєю вдачею почувався в такому товаристві як риба у воді. Незмінно чемний, він охоче підтримував розмову з кожним, хто звертався до нього, — звичай, збережений ще з тих часів, коли він служив на торговельних суднах. Тепер, однак, вся його увага була зосереджена на роботі, й товариші навіть добродушно кепкували з нього. Така запопадливість мала своє пояснення: другого ж дня після пере-вербування Біллі довелося бути свідком привселюдної кари батогом, що глибоко вразило його. Жертвою був молодий новак, вахтовий із бізань-щогли, який надумав покинути пост, коли корабель розвертався. Біллі вжахнувся, побачивши голі плечі винуватця, вздовж і впоперек пописані багровими рубцями, і, що найгірше,— вираз обличчя хлопця, коли той у накинутій екзекутором сорочці біг від страшного місця, щоб сховатися в натовпі. Біллі тоді твердо вирішив, ні в чому не допускатися недбальства, щоб і на себе не накликати кари, не давати приводу для найменших зауважень. Які ж були його подив і тривога, коли він побачив, що його переслідують дрібні неприємності,— то речовий мішок виявиться не на місці, то розв'яжеться гамак — стежити за порядком належало корабельним капралам з нижніх палуб, і один уже навіть пообіцяв Біллі "втерти маку".
Як це могло статися при його сумлінності? Ця загадка не давала Біллі спокою. Та коли він розповідав про свої прикрощі молодим колегам, ті або не вірили йому, або вбачали в його стурбованості щось комічне.
— Маєш мороку з мішком, Біллі? — питав котрийсь.— Ну, то зав'яжись у ньому, друже, й тоді знатимеш точно, хто риється у твоїх манатках.
Був на кораблі один старий моряк, недавно переведений на легшу службу при грот-щоглі, де він мав приглядати за снастями, обмотаними довкола неї на кофель-бугелі. Якось Біллі познайомився з ним, і тепер, опинившись у скруті, зміркував, що саме цей чоловік міг би дати йому мудру пораду. То був старий датчанин, давно англізований на службі, неговіркий, прикрашений безліччю зморщок і кількома почесними шрамами. Його висхле обличчя, почорніле від часу й негод, мов старий пергамент, було всіяне синіми цятками — пам'ять про випадковий вибух набою під час однієї із битв. Він потрапив сюди з "Агамемнона"; ще два роки тому служив під началом Нельсона, тоді ще тільки сера Гораціо, на тому самому кораблі, безсмертному в історії флоту, що, потрощений і обдертий аж до голої снасті, виглядає величним кістяком на Гейденовій 1 гравюрі. На "Агамемноні" він був за абордажника. Через його скроню й щоку тягся білий шрам від ворожої шаблі, подібний на темному обличчі до навскісної смужки ранкового світла. За той рубець, винесений, як усі знали, із запеклого бою, а також за сині цятки на шкірі команда "Звитяжного" дала йому прізвисько Пекель-ник.
Коли маленькі ласячі очиці старого вперше зупинилися на Біллі, зморшки на його обличчі ожили, якось чудно здригнулися в похмурій німій іронії. Непослідовний, суворий і, зрештою, досить обмежений старечий розум, мабуть, відзначив у Морському Богові, а то й просто приписав йому щось таке, що на військовому кораблі здавалося вкрай недоречним. Та згодом, коли старий Мерлін крадькома придивився до Біллі, лихий його гумор трохи злагіднів. При зустрічі на його обличчі вже з'являлась якась подоба доброзичливої усмішки, яку змінювала глибока задума. В такі хвилини він розмірковував над тим, яка доля кінець кінцем чекає таку натуру, адже хлопець опинився в світі досить-таки підступному, де сама відвага без досвіду, спритності й хитрощів не варта й щербатого шеляга і де навіть найбільша людська доброчесність не підкаже, як повестися гідно в двозначній ситуації.
Та як би там не було, а датчанин прихилився до Біллі, якщо аскет взагалі може відчувати якусь прихильність. І не тільки з філософської цікавості до цієї незвичайної постаті. Була ще й інша причина. Якщо-молодь уникала дивакуватого, похмурого старигана, то Біллі завжди перший сміливо озивався до нього, ніколи не минаючи моряка з "Агамемнона" без шанобливого вітання, а таке рідко лишається поза увагою старих людей, які б вони не були жовчні й що б не думали про світ і людей. Датчанин не цурався похмурих жартів, і чи то через, свою старечу заздрість до молодого стрункого Біллі, чи з якоїсь іншої складнішої причини, з самого початку називав його не Біллі, а Малюком. Це він, власне, вигадав прізвисько, яке так і лишилося за формар-совим.