Така панібратська критика наче була й справедлива. Скажімо, заходила мова про видатних сучасників чи недавні події, то він не тільки ніколи не впадав у жартівливо-простакуватий тон, а бувало ще й процитує якогось історичного діяча, або свідчення давньої книги, і то так вільно, мовби все те писалося сьогодні. Наче йому й невтямки, що для його простодушних співрозмовників — а вони читали хіба що газети — такі далекі посилання, навіть найпростіші, зовсім незрозумілі. Однак натурам, подібним до капітанової, нелегко додержати такту в таких випадках. Чесність змушує їх бути щирими, часом аж надміру — так перелітному птахові не видно в піднебесному леті, що він перетнув якусь межу.
Розділ СЬОМИЙ
Немає потреби тут розводитися про старших лейтенантів та інших офіцерів капітана Вера, як не обов'язково згадувати всіх мічманів. Натомість одразу відрекомендуємо одного з унтер-офіцерів — постать, що відіграє у нашій історії особливо важливу роль. Спробую змалювати його портрет, хоч і усвідомлюю всю марність своїх зусиль.
йдеться про Джона Клеггерта, корабельного профоса. Це морське звання, мабуть, ні про що не говорить жителеві суходолу, отож слід дати деякі пояснення. Очевидно, раніше такі унтер-офіцери навчали моряків, як користуватися зброєю, шпагою чи абордажною шаблею. Але вже віддавна, завдяки розвиткові артилерійської справи, рукопашні бої почали відживати, селітра та сірка дедалі більше витісняли крицю, тож роботи для них не стало, й профос великого військового корабля обернувся на такого собі шефа поліції, зобов'язаного, крім усього іншого, стежити за порядком на людних гарматних палубах.
Клеггерт був високий чоловік років тридцяти п'яти, трохи щуплявий як на свій зріст, але загалом вельми показний. Руки мав дрібні й випещені — явно неробочі. Особливу увагу привертало його обличчя, з тонко, мов на грецькій камеї, різьбленими рисами і зовсім безволосим, як в індіанського вождя, підборіддям, навдивовижу масивним і випнутим уперед, мов у превелебного доктора Тайтуса Оутса на його гравюрних зображеннях — підступного протестантського обвинувача часів Карла II, організатора гонінь на учасників так званої папістської змови, вигаданої ним самим. Клеггерт умів, як то кажуть, "дивитися чортом", і це придавалося йому на службі. Форма його голови свідчила про неабиякий розум, а шовковисті смоляні кучері, трохи навислі над чолом, підкреслювали блідість обличчя із шкірою легкого бурштинового тону, який буває у потемнілого від часу мармуру.
Такий незвичайний серед рум'яних чи бронзових від засмаги моряків колір обличчя, певною мірою набутий завдяки роботі в закритому корабельному приміщенні, хоч і не дуже впадав в око, але змушував думати про якийсь розлад чи патологічні зміни в організмі, зокрема в складі крові. А його зовнішність і манери так промовисто свідчили про освіченість і колишнє становище, яке не мало нічого спільного з теперішньою його флотською службою, що багато хто вважав його за благородного вельможу, зацікавленого з якихось причин у збереженні свого інкогніто. Про його минуле ніхто нічого не знав. Клеггерта можна було б вважати за англійця, якби ледь помітний акцент не виказував чужинця. Посивілі морські пліткарі з гарматних палуб подейкували, начебто профос — панського роду, а до королівського флоту потрапив, уникаючи суду за якийсь карний злочин. Те, що ніхто не міг обгрунтувати цієї поголоски, зрозуміло, анітрохи не перешкоджало її поширенню. В описувані тут часи морські вовки з команди військового корабля охоче вірили таким чуткам, досить було на гарматних палубах хоч раз пустити їх про кого-небудь, нижчого званням за кадрового офіцера. То чому ж Клеггерт мав бути винятком? Хіба не давав він заздрісникам щедрої поживи для недобрих домислів, коли його минуле було загадкою, коли він, людина надзвичайна, вступив до флоту уже в зрілому віці й без жодних навичок мореплавця, дістав там найнижче звання і ніколи ані слівцем не прохопився про своє колишнє життя на суходолі?
Однак плітки про нього, поширювані серед моряків під час пів-вахти, живилися ще й з іншого джерела. З якогось часу британський флот став такий невибагливий у доборі людей, що не тільки суходолом і морем пішла гучна слава про загони примусового вербування, а й набрав розголосу той факт, зрештою, майже не приховуваний властями, що лондонській поліції дозволено було хапати всякий набрід і чимшвидше приставляти до порту чи на флот. Більше того, не було таємницею, що навіть деяких добровольців приводив на службу не патріотичний дух, не погоня за морською романтикою, і не жадоба воєнних пригод. Для неплатоспроможних боржників, яким загрожувала тюрма, для різних покидьків флот став вигідним і безпечним притулком. Безпечним* бо, потрапивши на військовий корабель, вони відразу ставали такі ж недоторканні, як середньовічні злочинці в тіні вівтаря. Цю картину санкціонованих зловживань — нині мало хто про них знає, оскільки тодішній уряд явно не поспішав їх розголошувати, та й людей вони зачіпали зовсім незначних,— освітлює один факт, за правдивість якого я не ручуся і, отже, наводжу його тут з певними застереженнями. Цей факт я, пригадую, почерпнув із книжки, хоч і не пам'ятаю її назви, а понад сорок років тому в прецікавій розмові на терасі Грінвічського будинку мені потвердив його старий пенсіонер у трикутному капелюсі — балтіморський негр, що побував під Трафальгаром. Від нього я довідався, що в тих випадках, коли військовий корабель доконче мусив вирушати в море, а людей на ньому не вистачало, то рекрутів, скільки їх там треба було, брали просто з в'язниць. З вищезазначених причин, сьогодні, очевидно, було б не так просто перевірити правдивість цього твердження. Але коли погодитися з ним, то як промовисто свідчили б ці факти, до якого лиха дожилася тогочасна Англія, опинившись віч-на-віч із війнами, посталими, мов зграя завивущих гарпій, із гуркоту й пороху зруйнованої Бастілії! Доба та здається зрозумілою для нас, бо ми дивимось на неї з певної відстані й постійно про неї читаємо. Та нашим дідам, особливо тим із них, хто над цим замислювався, геній тодішньої епохи уявлявся приблизно так, як "Дух півострова" Камоїнша ], як невиразна погроза, таємна й могутня. В ті часи навіть Сполучені Штати не почували себе в безпеці. Коли Наполеон сягнув вершини своєї слави, деякі американці, учасники битви під Бан-кер-Хіллом, припускали, що, зрештою, й Атлантика не зупинить зловісного вискочку, який виріс із революційного хаосу й заходився творити суд, подібний до пророкованого Апокаліпсисом.