— Бачив? — мовив Басуреро із погано прихованою злістю. — Нас засмоктує. Усі можливі місця для зберігання уже заповнено, та сміття надходить і далі. Присягаюся Крішною, я просто не уявляю, що буде далі — у нас нема куди його дівати.
Він витяг з кишені срібний свисток і люто подув у нього. З свистка не вихопилося жодного звука. Білл відступив на крок, підозріливе зиркаючи на Басуреро, а той насупився.
— Не дивись так злякано — я не рішився глузду. Це — ультразвуковий свисток, звук якого зависокий для людського вуха, проте роботи його чудово чують — бачиш?
Шурхочучи колесами, до них підкотився прибиральний робот-прибот і швидкими рухами став навантажувати сміття в свій контейнер.
— Чудова річ, я маю на увазі свисток,— мовив Білл. — Викликаєш робота, як оце, коли він потрібен. Як ти гадаєш, я зможу отримати такий, адже тепер я теж санітар і все таке інше.
— Це спеціальні свистки,— сказав Басуреро, відчиняючи двері, цього разу ті, що треба,— до їдальні. — їх важко дістати, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.
— Ні, я не розумію, що ти маєш на увазі. Можу я одержати його чи не можу?
Басуреро пропустив його слова повз вуха, уважно вивчаючи меню. Тоді набрав номер. З проріза ковзнуло заморожене блюдо, яке він поставив у мікрохвильову пічку.
— Ну? — не вгавав Білл.
— Коли хочеш знати,— ніяково мовив Басуреро,— ми беремо їх з коробок із сніданками. Розумієш, це дитячі свистки для собак. Я покажу тобі, де лежать викинуті коробки, і ти зможеш пошукати собі.
— Дякую. Я теж хочу викликати роб.отів.
Вони перенесли свою розігріту їжу на один із столиків і стали їсти. Між двома ковтками Басуреро вирячився на пластикову тацю, з якої їв, і з ненавистю штрикнув її виделкою.
— Подивись,— мовив він. — Ми самі копаємо собі могилу. От побачиш, які гори виростуть тепер, після того, як вимкнули передавач матерії.
— Ви не пробували скидати їх в океан?
— Група "Великий плеск" працює над цим, більше я не можу тобі сказати, бо всю операцію засекречено. Ти повинен зрозуміти, що океани, як і все інше на цій клятій планеті, переповнені, і мушу тобі сказати, сум огортає, коли дивишся на них. Ми звалювали туди все, доки рівень води піднявся так, що під час припливу хвилі стали захльостувати оглядові люки. Ми і далі скидаємо відходи, але набагато менше.
— Як же це можливо? — здивувався Білл. Басуреро сторожко роззирнувся, тоді нахилився через стіл, приклав вказівний палець до носа, підморгнув, усміхнувся й глухо прошепотів:
— Шшшш.
— Це таємниця? — спитав Білл.
— Ти вгадав. Метеорологи накинуться на нас, як люті звірі, якщо здогадаються. Ми набираємо морську воду, випаровуємо її, а сіль повертаємо назад в океан. Потім ми потайки перемикаємо деякі стічні труби для роботи в зворотному напрямку! Як тільки ми чуємо, що падає дощ, одразу вмикаємо насоси, і наша вода випадає разом із дощем. Ми мало не довели Управління метеорології до божевілля. Щороку, відтоді, як ми започаткували проект "Великий плеск", середньорічний рівень опадів у помірній зоні зростає на сім сантиметрів, а на полюсах ідуть такі сильні снігопади, що під вагою снігу подекуди обвалюються верхні поверхи. Але — "Відходи завжди в русі!". Ми скидаємо їх весь час! Ти нікому не розкажеш про це, розумієш — таємниця.
— Жодним словом не прохоплюся, чесно. Грандіозна ідея! Гордовито посміхаючись, Басуреро вичистив свою тацю, простягнув руку і
заштовхнув її в проріз у стіні, та ледве він зробив це, як чотирнадцять інших
таць водоспадом ринули на стіл.
— Бачиш! — скреготнув він зубами у відчаї. — Тут закінчується сміттєпровід. Ми на найнижчому рівні, і все, що скидається з поверхів над нами, потрапляє сюди, а ми потерпаємо, бо не маємо місця для зберігання і не знаємо, як позбутись цього сміття. Зараз я мушу бігти. Треба негайно ввести в дію надзвичайний план "Велика блоха".
— "Велику блоху" теж засекречено?
— Ні, оскільки вона набуде розголосу. Ми підкупили інспектора Управління охорони здоров'я, щоб він знайшов докази зараження комахами одного великого спального блоку — одна миля заввишки, миля завширшки і миля завдовжки. Прикинь лишень, 147 725 952 000 кубічних футів, які можна заповнити сміттям. Вони виселили всіх, щоб потравити приміщення, і, перш ніж люди повернуться, ми заповнимо його пластиковими тацями.
— Хіба вони не скаржитимуться?
— Звісно, скаржитимуться, але яка від того користь? Ми скажемо, що сталася помилка, і запропонуємо їм передати скаргу по інстанції, а інстанції на цій планеті не абищиця. Можна розраховувати на десять-двадцять років. Ось твій кабінет. — Він показав двері. — Сідай і вивчай досьє, побачимо, чи зможеш ти щось вигадати до наступної зміни.
І заквапився геть.
Приміщення було крихітне, але Білл пишався ним. Він причинив двері й у захваті оглянув шафи з картотекою, стіл, крісло, лампу — усе виготовлене із викинутих пляшок, бляшанок, коробок, ящиків, підстаканників тощо. Втім.буде ще час помилуватись усім цим, а тепер мерщій до роботи. Він висунув верхню шухляду шафи із картотекою і вирячився на вдягнений у чорне, з кошлатою бородою і білим, як борошно, обличчям труп, що скоцюрбився там. Білл рвучко засунув шухляду і швидко відступив.
— Годі, годі,— твердо мовив він собі. — Ти ж бачив перед цим доволі мерців, солдате, то чи слід боятися ще одного.
Він повернувся до шафи і ще раз висунув шухляду: труп розплющив липучі, схожі на намистинки очі й пильно поглянув на Білла.
Розділ VI
— Що ти робиш у моїй картотеці? — спитав Білл, коли чоловік виліз із шухляди, розминаючи задубілі м'язи.
Він.був невисокий, у дуже пом'ятому і поношеному костюмі старого крою.
— Мені треба поговорити з вами — приватне. З досвіду знаю, що це найкращий шлях. Ви незадоволені, чи не так?
— Хто ви? — Мене називають Іксом.
— "X"?
— Ви одразу вхопили суть, ви — розумний,— посмішка промайнула його обличчям, на мить відкривши коричневі пеньки зубів, і щезла так само швидко, як і з'явилася. — Ви — людина, якої нам бракує в Партії, багатообіцяюча людина.
— Яка партія?
— Не ставте забагато питань, інакше накличете на себе біду. Дисципліна сувора. А тепер проколіть собі зап'ясток, щоб присягнути Кривавою Клятвою.