Але навіть п'янкі приваби садів меркнули від утоми, що стискала його сталевими лещатами. Попід стіною стояли металеві лави, і він упав на одну з них, щоб трохи перепочити, заплющив очі, прикриваючи їх від сліпучого сяйва. Його підборіддя опустилося на груди, і він мимохіть поринув у сон. Інші відвідувачі проходили мимо, шлак рипів під їхніми ногами, але Білл цього не чув. Він не поворушився, навіть коли один з них присів на краєчок лави.
Оскільки Білл так ніколи й не побачив того чоловіка, немає сенсу змальовувати його, варто лише сказати, що в нього було пожовкле обличчя, зламаний червонуватий ніс, очі дикуна, що виглядали з-під мавпячих брів, широкий зад і вузькі плечі, вивернені ноги, довгі й брудні вузлуваті пальці і на додаток тик.
Довгі секунди вічності спливли, а чоловік сидів. Потім на якийсь короткий час у полі зору не стало інших відвідувачів. Швидким, як у змії, рухом незнайомець вихопив з кишені атомний різак, схожий на олівець. Маленьке неймовірно гаряче полум'я коротко просичало, коли він притис його до ланцюга, яким до Біллового пояса був прикутий план, якраз там, де ланцюг торкався металевої лави. За мить метал ланцюга був міцно приварений до металу лави. А Білл, нічого не чуючи, спав собі далі.
Вовчий вищир промайнув обличчям незнайомця, нагадавши кола, що розходяться по воді в каналізації, коли туди пірнає шур. Тоді одним стрімким рухом атомне полум'я розрізало ланцюг біля тому. Сховавши різак-олівець, злодій підвівся, підхопив Біллову картосхему у нього з колін і заквапився геть.
Розділ III
Попервах Білл не збагнув, до чого може призвести втрата картосхеми. Він повільно звільнявся з обіймів сну; голова була важка, і його мучило передчуття якоїсь біди. Сіпнувшись кілька разів, він збагнув, що ланцюг міцно приварено до лави, а план зник. Він ніяк не міг відірвати ланцюг, тож врешті мусив розстебнути свій ремінь. Повернувшись до входу, він постукав у віконце касира.
— Гроші не повертаємо,— відказав робот.
— Я хочу повідомити про злочин.
— Злочини розслідує поліція. Ви хочете поговорити з поліцією по телефону? Ось телефон. Номер 111-11-111.
Розчахнулися маленькі дверцята, і з-за них вихопився телефон, ударивши Білла в груди так, що він ледве встояв на ногах. Білл набрав номер.
— Поліція,— промовив голос, на екрані виник сержант у синій прусській формі і з бульдожим обличчям.
— Я хочу повідомити про крадіжку.
— Велику чи дрібну?
— Не знаю, в мене вкрали картосхему.
— Дрібна. Зверніться до найближчої поліцейської дільниці. Ви незаконно скористалися надзвичайною мережею. Незаконне користування цією мережею карається...
Білл із силою ударив по кнопці, й екран згас. Він знову обернувся до робота-касира.
— Гроші не повертаємо,— мовив той. Білл гаркнув:
— Замовкни. Я хочу тільки знати, де тут найближча поліцейська дільниця.
— Я — робот-касир, а не довідкова служба. Цієї інформації немає в моїй пам'яті. Гадаю, вам слід звіритись із своїм планом.
— Але ж саме його й поцупили!
— Гадаю, вам слід звернутися до поліції.
— Але... — Білл спалахнув і сердито копнув ногою будку касира.
— Гроші не повертаємо,— проговорив той, коли Білл відходив.
— Вип'єш, вип'єш — засмердиш,— мовив робот-бар, підкочуючись і нашіптуючи йому у вухо. Почувся звук — наче кубики льоду билися об стінки холодної склянки.
— З біса доречна думка. Пиво. Велику,— Білл заштовхнув монети у проріз й підхопив бляшанку, що вилетіла з автомата, мало не упавши на землю.
Прохолодне пиво освіжило його і вгамувало злість. Він поглянув на вказівник: "До самоцвітного палацу".
— Піду в палац, подивлюся, може, знайду когось, хто покаже мені, де поліцейська дільниця. Ох!
Робот-бар вихопив у нього з руки бляшанку, ледве не відірвавши разом з нею вказівний палець і, з притаманною роботам влучністю, закинув її з десяти метрів у сміттєпровід, що виступав із стіни.
Самоцвітний палац виявився майже так само доступний, як і висячі сади, тож він вирішив повідомити про крадіжку, перш ніж сплатити за вхід у заґратоване коло, що на значній відстані огороджувало палац. Перед входом, виваливши черево і ліниво граючи кийком, стояв поліцейський, який напевно повинен був знати, де поліцейська дільниця.
— Де тут поліцейська дільниця? — спитав Білл.
— Я не довідкове бюро — подивись у своїй картосхемі.
— Але,— крізь міцно зціплені зуби мовив Білл,— я не можу це зробити. У мене вкрали мою картосхему, і тому я хочу знати... Ой!
Білл зойкнув, бо поліцейський натренованим рухом застромив кийок Біллеві під пахву і штовхнув його за ріг.
— Я сам був в армії, перед тим, як купив собі звільнення,— повідомив поліцейський.
— З радістю вислухаю ваші спогади після того, як ви заберете кийок у мене з-під пахви,— простогнав Білл і вдячно зітхнув, коли поліцейський висмикнув кийок.
— Оскільки я служив в армії, то не хочу, щоб бойовий .товариш із Пурпуровим Дротиком і Туманністю Вугільного Мішка потрапив 'у халепу. Я чесний поліцейський і не беру хабарів, але якщо товариш дасть мені в борг двадцять п'ять монет до зарплати, то я буду дуже зобов'язаний.
Білл народився тупаком, проте вже дечого навчився. Гроші швидко з'явилися і так само швидко зникли. Поліцейський розслабився, постукуючи кінцем кийка по жовтих зубах.
— Послухай, хлопче, що я скажу, перш ніж ти зробиш мені офіційну заяву, оскільки досі ми говорили, як давні друзі. На Геліорі є багато способів нажити біду, але найлегший — це загубити свою картосхему. За це тут карають на горло. Я знав хлопця, який з'явився в дільницю заявити, що хтось украв його картосхему: за десять секунд він уже був у наручниках, а може, й за п'ять. А тепер, що ти хотів мені сказати?
— У вас є сірники?
— Я не курю.
— До побачення.
— Не переймайся, хлопче.
Білл зайшов за ріг і прихилився до стіни, важко дихаючи. Що далі? Він з такими труднощами знайшов це місце, маючи картосхему,— як він повернеться без неї? У душі його наче завис свинцевий тягар; він удав, що його не помічає. Зрештою, він погамував страх і спробував міркувати. Здавалося, минуло багато років відтоді, як він востаннє їв, і від згадки про їжу рот його так швидко наповнився слиною, що він мало не вдавився, їжа — ось, що йому треба, пожива для мозку; треба розслабитися над гарною соковитою відбивною, а коли його шлунок утішиться, тоді він зможе мислити чітко й знайде вихід з цієї біди. Повинен же бути вихід. У нього ще майже цілий день до кінця відпустки: сила часу. Ледве волочачи ноги, він звернув убік і опинився у високому яскраво освітленому тунелі, де сяяв напис: "Золотий скафандр".