А що номери рівнів і блоків повторювалися в кожній зоні, то можна було потрапити не в ту зону і згаяти добрячий шмат часу, поки збагнеш свою помилку. Саме це сталося з Біллем, і після звичайної астрономічної кількості пересадок він сів у ліфт, Що мав підняти його, як він гадав, у славетний на цілу галактику палац садів. Усі інші пасажири повиходили на нижніх рівнях і ліфт, набираючи швидкість, рвонувся до найвищого поверху. Білл злетів у повітря, коли ліфт загальмував, і йому позакладало вуха від зміни тиску. Двері відчинилися, і він вийшов. В обличчя йому ударив вітер зі снігом. Не вірячи власним очам, Білл роззирався довкола, а тим часом двері в нього за спиною зачинилися, і ліфт щез.
Двері виходили на металеву рівнину, що утворювала найвищий рівень міста, який тепер губився у віхолі. Білл став намацувати кнопку, щоб викликати назад кабіну, коли мінливий порив вітру змів геть сніг, і на нього з безхмарного неба полилося лагідне сонячне проміння. Це було неймовірно.
— Це неймовірно,— мовив Білл із справедливим обуренням.
— Немає нічого неймовірного, якщо я захочу цього,— пролунав хрипкий голос у Білла за плечима. — Бо я — дух життя.
Білл сахнувся убік, немов зіпсований робокінь, вирячивши очі на невеличкого чоловічка із сивими скронями, червоними очима і тремтливим носом, який безгучно виник у нього за спиною.
— Ти що, зсунувся з глузду? — гиркнув Білл, сердитий на себе за те, що злякався.
— Ти б теж рішився розуму на такій роботі,— схлипнув чоловічок і змахнув краплю, що звисала з кінчика носу. — Напівзаморожений, напівспечений і вічно напівнепритомний від нестачі кисню. Дух життя,— зажебонів він. — У моїй владі...
— До речі, повинен сказати,— Біллеві слова заглушив раптовий сніговий вихор,— я почуваю, що для мене тут трохи зависоко. Ой..!
Вітер закрутив і відніс снігову хмару, і Білл здивовано глянув на краєвид, що відкрився перед ним.
Снігові замети й калюжі поплямували поверхню високості наскільки сягав зір. Шар золота зносився, оголивши сірий, з ум'ятинами метал, поцяткований рудими плямами іржі. Ряди великих труб, кожна діаметром понад зріст людини, немов змії плазували з-за обрію і завершувалися схожими на димарі отворами. їх не було видно за вируючими хмарами пари і снігу, що з глухим ревом виривалися в повітря.
— Спорожнюється номер вісімнадцятий! — прокричав старий у мікрофон, вихоплений з гнізда у стіні, і побіг до іржавого хисткого ескалатора, який рухався уздовж труб. Білл поспішив слідом за старим, який ураз наче забув про нього. Ескалатор повз, брязкаючи і розхитуючись під їхньою вагою, а Білл міркував, куди тягнуться труби; через хвилину, коли в голові у нього проясніло, він напружив зір, намагаючись роздивитись, що там мріє на обрії. Поступово він розрізнив ряди велетенських міжзоряних лайнерів, кожен з яких був приєднаний до товстої труби. Старий несподівано жваво стрибнув з ескалатора й побіг до корабля на вісімнадцятій стоянці, де крихітні постаті робітників високо над землею від'єднували корабель від труби.
Старий переписав цифри з лічильника на трубі, а Білл тим часом дивився на стрілу крана з кінцем великого гнучкого шланга, що хитався у нього над головою. Шланг приєднали до клапана біля верхівки космічного апарата, він застогнав від напруження, біля редуктора на кораблі вихопилася чорна хмаринка і попливла над іржавою металевою рівниною.
— Мені цікаво, що тут у дідька коїться,— сказав Білл.
— Тут твориться життя! Всеперемагаюче життя! — проскрипів старий. З глибокого пригнічення він ураз піднісся до висот маніакального натхнення.
— Ви не могли б висловитися зрозуміліше?
— Це світ,закутий у метал,— тупнув старий ногою, і під ним загуло. — Що це означає?
— Означає, що цей світ закутий у метал.
— Правильно. Для солдата ти на диво тямущий. Отже, беремо планету, вбираємо її в метал і маємо планету, де зелені рослини є тільки в імператорських садах і кількох вітринах. Що ж тоді станеться?
— Усі повмирають,— мовив Білл, бо виріс на фермі і знав дещо про фотосинтез і хлорофіл.
— Теж правильно. Ти, я, імператор і ще кілька мільярдів телепнів перетворюють кисень на двоокис вуглецю, а раз немає рослин, які б знову відтворювали кисень, то скоро всі позадихаються.
— Отже, ці кораблі привезли рідкий кисень.
Старий кивнув головою і знову стрибнув на ескалатор. Білл скочив за ним.
— Саме так. Вони беруть кисень безкоштовно на аграрних планетах. Після того, як його тут викачають з контейнерів, їх заповнюють вуглецем, який великим коштом добувають з вуглекислого газу і відправляють у провінційні світи, де його використовують як паливо, добрива, як складову частину при виробництві пластиків та інших матеріалів...
Білл зійшов з ескалатора біля найближчого ліфта; старий, а потім і його голос, потонули у випарах. З головою, що гула від кисневого сп'яніння, він сів навпочіпки і став шалено гортати сторінки картосхеми. Очікуючи ліфт, Білл визначив своє місцеперебування за кодовим номером на дверях і став складати новий маршрут до палацу садів.
Цього разу він не дозволив собі відволікатися. Тепер їв лише цукерки та пив газовану воду з автоматів і таким чином уник небезпек і спокус їдалень, пильнуючи, щоб не проґавити пересадку. З мішками під очима і головою, що розколювалася від болю, він, спотикаючись, вийшов з гравітаційної шахти і, гамуючи удари серця, побачив прикрашений квітами ілюмінований напис:
"Висячі сади". На вході був турнікет, а поруч віконце каси.
— Один, будь ласка.
— Десять імперіалів.
— Чи не задорого,— поскаржився він, виймаючи банкноти з охлялого гаманця.
— Якщо ти бідний" нема чого приїздити на Геліор.
Робот-касир був споряджений численним набором грубих реплік. Білл пустив його слова повз вуха і пройшов у сади. Там було все, про що він мріяв, і навіть більше. Йдучи по сірій, посиланій шлаком доріжці, прокладеній у зовнішньому мурі, він міг бачити зелені кущі і траву поруч, по той бік огорожі з титанової сітки. Не далі, як за сотню метрів, там, де кінчалася трава, буяли екзотичні рослини й квіти з усіх світів імперії. А там! З далекої відстані райдужні водограї здавалися іграшковими: їх навіть можна було розгледіти неозброєним оком. Білл опустив монету в одну з далекоглядних труб і став стежити, як переливаються і бліднуть барви струменів — майже так само гарно, як по телевізору. Він рушив далі, обходячи сад всередині муру, обмитий світлом штучного сонця з велетенського купола над головою.