— Дідусю Лодижкін, агов, дідусю, погляньте-бо, у фонтані ось — золоті риби!.. Їй-богу, дідусю, золоті, бодай я помер на цьому місці! — гукав хлопчик, припадаючи личком до гратниці, що оточувала сад з великим басейном посередині.— Дідусю, а персики! Ге-ен скільки! На одному дереві!
— Іди-йди, дурнику, чого рота роззявив! — жартівливо підштовхував його старий.— Стривай-но, ось дійдемо ми до міста Новоросійського і, значить, знову подамося на південь. Там справді місця,— є на що подивитись. Зараз, приміром сказати, підуть тобі Сочі, Адлер, Туапсе, а там, братику ти мій, Сухум, Батум... Очі розносиш дивившися... Скажімо, приміром,— пальма. Дивина! Стовбур у неї мохнатий, на манір повстини, а кожен лист такий великий, що нам з тобою обом укритися саме враз буде.
— Їй-богу? — радісно здивувався Сергій.
— Стривай, сам побачиш. Та хіба мало там чого? Апельцин, приміром, або хоч, скажімо, той самий лимон... Бачив, либонь, у крамничці?
— Ну?
— Просто так собі й росте в повітрі. Без нічого, просто на дереві, як у нас, значить, яблуко чи там груша... І народ там, братику, зовсім диковинний: турки, персюки, черкеси різні, всі в халатах і з кинджалами... Відчайдушні людці! А то бувають там, братику, ефіопи. Я їх у Батумі багато разів бачив.
— Ефіопи? Знаю. Це которі з рогами,— впевнено сказав Сергій.
— Рогів, правда, в них нема, це брехня. Але чорні, як чобіт, і навіть блищать. Губиська в них червоні, товстенні, а очиці білі, а волосся кучеряве, як на чорному барані.
— Страшні, мабуть... ефіопи оті?
— Що тобі сказати? З незвички воно справді... побоюєшся трохи, ну, а потім бачиш, що інші люди не бояться, та й сам сміливіший станеш... Багато там, братику мій, усякої всячини. Прийдемо — сам побачиш. Одне тільки кепсько — лихоманка. Навкруги, бач, болото, гнилизна, а до того ще й спекота. Тамтешнім мешканцям дарма, не діє на них, а прийшлій людині доводиться зле. Одначе годі нам із тобою, Сергію, теревені правити. Лізь-но у хвіртку. На цій дачі пани живуть дуже добрі... Ти в мене спитай: я ж бо все знаю!
Але день випав для них невдалий. З одних місць їх проганяли, заледве побачивши здаля, в других, при перших же хриплих і гугнявих звуках шарманки, досадливо й нетерпляче махали на них з балконів руками, в третіх челядь заявляла, що "пани ще не приїхали". На двох дачах їм, щоправда, заплатили за лицедійство, але дуже мало. А втім, дідусь ніякою, навіть наймізернішою платнею не гребував. Виходячи з огорожі на шлях, він із задоволеним виглядом побрязкував у кишені мідяками й казав добродушно:
— Дві та п'ять, разом сім копійок... Що ж, братику Сер-гійку, й це гроші. Сім разів по сім,— ось вам і полтиник набіг, виходить, усі ми троє ситі, і ночівля в нас є, і старенькому Ло-дижкіну через його слабість можна чарчину перехилити, заради недугів багатьох... Ех, не розуміє цього панство! Двогривеного дати їм шкода, а п'ятачка соромно... от і велять іти геть. А ти краще дай хоч три копійки... Я ж не зобиджаюся, я нічого... пощо зобиджатися?
Загалом Лодижкін був скромної вдачі й, навіть коли його гнали геть, не ремствував. Але сьогодні і його вивела з благодушного всякчас супокою одна вродлива, огрядна, на вигляд дуже добра дама, власниця розкішної дачі, оточеної садом з квітами. Вона уважно слухала музику, ще уважніше дивилась на Сергієві акробатичні вправи та на кумедні "штучки" Арто, після цього довго й докладно розпитувала хлопчика про те, скільки йому років та як його звуть, де він вивчився гімнастики, ким йому доводиться старий, чим займалися його батьки і т. д.; відтак наказала почекати й подалася в покої.
Вона не з'являлася хвилин десять, а то й чверть години, і чим далі тягся час, тим більше розросталися в артистів непевні, але заманливі надії. Дідусь навіть шепнув хлопчикові, з обережності затуливши рота долонею, як щитком:
— Ну, Сергію, щастя наше, ти тільки слухай мене, я, брате, все знаю. Може, з одежі щось дасть або з обуву. Це вже точно!..
Нарешті пані вийшла на балкон, жбурнула згори у підставлений Сергіїв капелюх маленьку білу монетку й одразу ж зникла. Монета виявилася старим, стертим з обох боків та ще й дірявим гривеником. Дідусь довго здивовано розглядав його. Він уже вийшов на шлях і відійшов далеко від дачі, але все ще тримав гривеника на долоні, мовби зважуючи його.
— Та-ак... Ловко! — мовив він, раптом зупинившись.— Можу сказати... А ми, троє дурнів, старалися. Краще б уже вона хоч ґудзика дала, абощо. Того принаймні куди-небудь пришити можна. А що я з оцим дріб'язком робитиму? Пані, либонь, думає: все одно старий кому-небудь уночі його збуде, потай, значить. Ні-І, дуже помиляєтесь, добродійко... Старий Лодижкін до такої гидоти вдаватися не стане. Отак воно! Ось вам ваш дорогоцінний гривеник! Ось!
І він з обуренням і з гордістю кинув монету, яка, стиха дзенькнувши, зарилася в білий дорожний порох.
Отак старий з хлопчиком і собакою обійшли все дачне селище і вже ладналися зійти до моря. З лівого боку залишалася ще одна, остання, дача. її не було видно з-за високої білої стіни, над якою, з того боку, височів щільний ряд тонких запорошених кипарисів, що скидалися на довгі чорно-сірі веретена. Тільки крізь широку чавунну браму, схожу своїм химерним різьбленням на мереживо, можна було роздивитися куточок свіжого, наче зелений яскравий шовк, газону, круглі клумби квітів і вдалині, на задньому плані, криту наскрізну алею, геть усю повиту рясним виноградом. Стоячи посередині газону, садівник з довгого рукава поливав троянди. Він затулив пальцем отвір труби, й через це у фонтані незліченних бризок сонце вигравало всіма кольорами райдуги.
Дідусь хотів був пройти мимо, але, зазирнувши у браму, вражено зупинився.
— Пожди-но трохи, Сергію! — гукнув він до хлопчика.— Мовби люди ген отам ворушаться? От так історія. Скільки років тут ходжу,— й ніколи ані душі. Анумо, давай, братику Сергію!
— "Дача Дружба", стороннім вхід суворо заборонено",— прочитав Сергій напис, вправно викарбуваний на одному з стовпів, що підтримували браму.
— Дружба? — перепитав неписьменний дідусь.— От-от! Це найсправжнісіньке слово — дружба. Цілісінький день нам не фортунило, а тут уже ми з тобою візьмемо. Це я носом чую, мовби мисливський пес. Арто, ісі, собачий сину! Рушай сміливо, Сергійку. Ти в мене завжди питай: я ж бо все знаю!