А марали спустилися вранці до води. Вони вийшли з горішнього лісу, коли коротке осіннє сонце наполовину піднялося над гірським пасмом. Чим вище підіймалося сонце, тим світліше й тепліше ставало внизу серед гір. Після нічної оціпенілості ліс оживав, наповнювався рухом світла й барв.
Пробираючись поміж деревами, марали йшли не кваплячись, гріючись на сонячних галявинах, пощипуючи росяне листя з гілок. Вони йшли так само, як і раніше,— попереду самець-рогач, посередині телятко й остання — крутобока матка, Рогата мати-олениця. Марали йшли тією ж самою стежкою, по якій учора Орозкул з дідом Момуном спускали до річки лту злощасну соснову деревину. Слід волока залишався на гірському чорноземі ще свіжою, проораною борозною з рбаними шматками дерну. Стежка ця виводила до броду, де була залишена деревина, що застряла в річковому порозі.
Марали правились до того місця тому, що воно вигідне для водопою. Орозкул, Сейдахмат і двоє людей, що прибули по ліс, ішли сюди, щоб подивитися, як краще підігнати машину й, причепивши трос, виволокти дерево з річки. Дід Момун невпевнено йшов позад усіх, понуривши голову. Він не знав, як йому поводитись після вчорашнього скандалу, як триматись, що робити. Чи допустить. Орозкул його до роботи? Чи не прожене, як учора, коли він хотів на коні витягти дереве? А що коли скаже: "А ти чого тут? Сказано ж, що ти звільнений з роботи!" Що коли вилає при людях і прожене додому? Сумнів гнітив старого, він ішов, як на муки, і все ж таки йшов. Позаду чимчикувала баба. Вона йшла ніби сама по собі, ніби їй просто цікаво. А насправді вона під конвоєм вела старого. Вона гнала Проворного Момуна. на примирення з Орозкулом, на те, щоб він заслужив у Орозкула прощення.
Орозкул ступав поважно, по-хазяйськи. Йшов, оддува-ючись, посопуючи й суворо поглядаючи на всі боки. І хоч боліла з перепою голова, він відчував мстиве задоволення. Оглянувшись, він побачив, як слідом дріботів дід Момун, немов вірний пес, якого побив господар. "Нічого, ти ще в мене й не те заспіваєш. Я тепер на тебе й не гляну. Ти для мене пусте місце. Ти ще сам упадеш мені в ноги",— зловтішався Орозкул, згадуючи, як не своїм голосом кричала минулої ночі біля його ніг дружина, коли він стусав її ногами, коли штурханами гнав її з порога. "Нехай! Ось випроводжу цих з деревом, я їх іще зведу, нехай погризуться. Тепер вона, батькові очі повидирає. Озвіріла, як вовчиця",— думав Орозкул між розмовою на ходу з приїжджим чоловіком.
Чоловіка того звали Кокетай. То був кремезний чорний мужик", колгоспний рахівник з приозер'я. З Орозкулом він давно водився. Років дванадцять тому побудував Кокетай собі дім. Орозкул допоміг лісом. Продав по дешевій ціні кругляки на розпилювання. Потім Кокетай оженив старшого сина, поставив і молодим дім. І теж Орозкул постачив йому дерево. Тепер Кокетай відділяв молодшого сина, і теж треба було лісу на будівництво. І знову давній друг Орозкул виручав. Страх яке життя важкеГ Одне зробиш — ну, думаєш, тепер спокійно поживу. Дивись і— життя ще щось придумає. І без таких людей, як Орозкул, тепер не обійдешся...
— Бог дасть, на новосілля запросимо незабаром. Приїжджай, погуляємо на славу,— говорив Кокетай Орозкулові.
Той пихтів самовдоволено, цигаркою димив:
— Дякую. Коли кличуть — не відмовляємося, а не кличуть — не напрошуємося. Покличеш, то приїду. Не вперше мені в тебе гостювати. Я ось думаю зараз: а чи не підождати тобі до вечора, щоб виїхати, як стемніє? Головне через радгосп непомітно проїхати. А то як побачить хтось...
— Воно-то правда,— завагався Кокетай.— Та довго) чекати.до вечора. Виїдемо потихеньку. Поста ж немає на' дорозі, щоб перевірити нас?.. Хіба що випадково наткнешся на міліцію або ще на кого....
— Отож-то й воно! — пробурчав Орозкул, кривлячись от з гаги й від болю голови.— Сто років їздиш у справах, і ні одної собаки не зустрінеш по дорозі, а ліс повезеш раз у сто років — і влипнеш. Це завжди так...
Вони замовкли, кожен думав про своє. Орозкул вельми досадував тепер, що довелося вчора покинути дерево в річці. Був би оцей ліс готовий, повантажили б його ще вночі і на світанку випровадили б машину геть з очей... Ех, і треба ж було вчора трапитись такій біді! Це все старий дурень Момун, бунтувати надумав, з-під влади хотів вийти, з покори. Ну, постривай же! Що-що, а це тобі не минеться так даром...
Марали пили воду, коли люди прийшли до річки на протилежному березі. Дивні 'істоти ці люди — метушливі, галасливі. Заклопотані своїми справами й розмовами, вони й не помічали тварин, що стояли навпроти, через річку.
Марали стояли в червоних уранішніх кущах річкового тугаю, зайшовши по щиколотки в воду, на чистому галечнику прибережної мілини. Пили вони невеликими ковтками, не кваплячись, з перервами. Вода була крижана. А сонце пригрівало згори все тепліше й приємніше. Гамуючи спрагу, марали грілися на сонці. На спинах висихала рясна роса, що падала на них з гілок, коли вони прямували сюди. Легкий димок курився із спин маралів. Спокійний і ласкавий ранок був того дня.
А люди так і не помічали маралів. Один чоловік вернувся до машини, інші залишилися на березі. Ворушачи вухами, марали чуйно вловлювали голоси, що долинали до них зрідка, і завмерли, здригнувши шкірою, коли на тому березі появилася автомашина з причепом. Машина гримотіла, рокотала. Марали ворухнулися, намірились піти геть. Але машина раптом зупинилася, перестала гримотіти й гудіти. Тварини поварилися, потім усе ж таки обережно рушили з місця — люди на тому березі занадто голосно розмовляли й занадто метушливо рухалися.
Марали помаленьку пішли стежечкою в низенькому тугаї, їхні спини й роги раз у раз витикалися з кущів. А люди так і не помічали їх. І лише коли марали стали переходити відкриту прогалину сухого паводкового піску, люди побачили їх, як на долоні. На бузковому піску, в яскравому сонячному освітленні, І, пороззявлявши роти, завмерли в різних позах.
До стор. 273
— Дивись, дивись, що таке! — перший скрикнув Сейдахмат.— Олені! Звідки вони тут?
— Чого кричиш, чого галасуєш? Які тобі олені, марали то. Ми їх ще вчора бачили,— недбало вирік Орозкул.-— Звідки вони? Прийшли, певне.