— Дурень,— шепотіла вона, лягаючи спати.— Якщо не знаєш, як жити з людьми, то хоч би вже мовчав. Слухався б інших. Ти ж у нього в руках. Платня ж тобі йде од нього, нехай хоч і копійчана. Зате щомісяця. А без платні — хто ти такий? Старий, а розуму не нажив...
Дід не відповідав. Баба замовкла. Потім, нараз голосно сказала:
— Якщо в людини відбирають платню, вона вже не людина. Вона ніхто.
І знову старий нічого не відповів.
А хлопчик не міг заснути. Голова боліла, і думки плуталися. Про школу думав — тривожився. Він ще ні разу не пропустив жодного дня і тепер не уявляв собі, що робити, якщо завтра не зможе поїхати до своєї школи в Джеле-саї. Думав хлопчик і про те, що коли Орозкул вижене діда з роботи, то баба життя не дасть старому. Що їм тоді робити?
Чому люди так живуть? Чому одні злі, інші добрі? Чому є щасливі і нещасливі? Чому є такі, яких усі бояться, і хакі, яких ніхто не боїться? Чому в одних є діти, в інших немає? Чому одні люди можуть не видавати платні іншим? Мабуть, найкращі люди ті, які одержують найбільшу платню. А от дід одержує мало, і, його всі кривдять. Ех, як би так зробити, щоб дідові теж дали більшу платню! Може, тоді й Орозкул почав би поважати діда.
Від цих думок голова в хлопчика боліла все дужче й дужче. Знову згадав він про маралів, яких бачив надвечір коло броду по той бік річки. Як там їм уночі? Самі ж вони у холодних і кам'яних горах, у чорному, непроглядному лісі. Страшно ж дуже. А що коли вовки нападуть, що тоді? Хто принесе тітці Бекей чарівничу колиску на рогах?
Він заснув тривожним сном і, засинаючи, благав Рогату матір-оленицю принести березовий бешик для Орозкула і тітки Бекей. "Нехай будуть у них діти, нехай будуть у них діти!" —-заклинав він Рогату матір-оленицю. І чув далекий перелив колискового дзвіночка. Поспішала Рогата мати-олениця, несучи на рогах чарівничу колиску...
Рано-вранці хлопчик прокинувся од доторку руки. Рука дідова була холодна, з вулиці. Хлопчик мимохіть зіщулився.
— Лежи, лежи.— Дід погрів руки,. Похукавши на них, поторкав його лоб, потім поклав долоню на груди, на живіт.— Та ти, либонь, занедужав,— засмутився дід.— Жар у тебе. А я думаю, чого він лежить? В школу пора.
— Я зараз, я встану,— підвів голову хлопчик, і все пішло кружка в нього перед очима, і у вухах зашуміло.
' — І не думай вставати.— Дід уклав хлопчика на подушку.— Хто повезе тебе до школи хворого? Ану лишень, покажи язика.
Хлопчик спробував наполягти на своєму:
— Учителька сваритиметься. Вона дуже не любить,— коли хто пропускає школу...
— Не сваритиметься. Я сам скажу. Ану лишень, покажи язика.
Дід уважно оглянув язика й горло в хлопчика. Довго шукав пульс: зашкарублі од грубої роботи, тверді пальці дідові якимсь дивом уловлювали поштовхи серця в гарячій, спітнілій хлопчиковій руці. У чомусь упевнившись, старий заспокійливо промовив:
— Слава богу. Ти просто перемерз трохи. Холод уві* йшов у тебе. Ти сьогодні полеж у постелі, а перед сном я натру тобі підошви й груди гарячим курдючним салом. Пропотієш — і, бог дасть, уранці встанеш, як дикий кулан.
Згадавши про вчорашнє й про те, що ще чекає на нього, старого, Момун спохмурнів, сидячи на ліжку онука, зітхнув і задумався. "Бог з ним",— прошепотів і знову зітхнув.
— Це ж коли ти захворів? Чого ж ти мовчав? — звернувся він до хлопчика.— Увечері, чи що?
— Та надвечір. Коли побачив маралів по той бік річки. Я прибіг до тебе. А потім мені стало холодно.
Старий сказав чомусь винуватим голосом:
— Ну, добре... Ти лежи, а я піду.
Він підвівся, але хлопчик затримав його:
— Ата, а там сама Рогата мати-олениця, еге ж? Та, що, біла, як молоко, очі отакенні, дивиться, як людина...
— Дурненький ти, — ледь осміхнувся старий Момун.— Ну, хай буде по-твоєму. Може, то й вона,— сказав вій глухо,— пречудова мати-олениця, хтозна?.. Я от думаю...
Старий не доказав. У дверях з'явилася баба. Вона спішила з двору, вона вже щось розвідала.
— Іди, старий, туди,— з порога промовила баба. Дід Момун одразу знітився при цьбму, став жалюгідний, прибитий.— Там вони хочуть виволокти дерево з річки машиною,— говорила баба:— Так ти йди, роби все, що ве-літимуть... Ох ти, боже мій, молоко ж іще не перетоплено! — спохватилася баба й заходилася розпалювати плиту, бряжчати посудом.
Старий хмурився. Хотілося йому щось заперечити, щось сказати. Та баба не дала йому й рота розкрити.
— Ну, ти, чого вилупив баньки? — обурилась баба.— Чого комизишся? Не нам з тобою комизитись, горе ти моє. Ну хто ти такий проти них? До Орозкула люди он які приїхали. Машина в них яка. Накладеш, так десять колод повезе по горах. А .Орозкул на нас і не дивиться навіть. Хоч і як я вмовляла, хоч і як принижувалась. Дочку твою на поріг не пустив. Сидить вона, неродюха твоя, у Сейдах-мата. Геть очі виплакала. І проклинає вона тебе — батька свого придуркуватого...
— Ну, годі,— не стерпів старий і, прямуючи до дверей, сказав: — Молока дай гарячого, захворів оно хлопчина.
— Дам, дам молока гарячого, йди, йди, ради бога.— І, вирядивши старого, вона ще бурчала.— І чого на нього найшло таке? Ніколи нікому не перечив, тихше води, нижче трави був — і ось тобі маєш! Та ще на коня орозку-лівського сів, та ще поскакав. І все це через тебе,— стрельнула вона злим поглядом на хлопчика.— Було б заради кого на рожен лізти...
Потім вона принесла хлопчикові гарячого молока з жовтим топленим маслом. Молоко обпікало губи. А баба наполягала, примушувала:
— Пий, пий гаряче, не бійся. Простуду тільки гарячим виженеш.
Хлопчик обпікався, сльози виступили в нього на очах. І баба раптом подобрішала:
— Ну, остуди, остуди трохи... І треба ж, прихворів ти в нас у такий час! — зітхнула вона.
Хлопчикові давно вже хотілося помочитися. Він устав, відчуваючи у всьому тілі якусь дивну, солодку знемогу. Але баба попередила:
— Стривай, я зараз принесу тобі тазок.
Ніяково одвернувшись, хлопчик задзюрчав у тазок, дивуючись, що сеча така жовта й гаряча.
Він почував себе набагато краще. Голова не так боліла.
Хлопчик лежав у ліжку спокійно, вдячний бабі за її послугу, і гадав, що треба до ранку видужати і неодмінно вирядитись до школи. Він думав ще про те, як він розкаже, в школі про трьох маралів, що появилися в них у лісі, про те, що біла матка маралів — то і є сама Рогата мати-олениця, що з нею телятко, велике вже й кріпеньке, і з ними здоровецький бурий марал з величезними рогами, що він дужий і охороняє од вовків Рогату матір-оленицю та її малятко. І думав, що він розкаже й про те, що коли марали залишаться в них і нікуди не підуть, то Рогата матір-олениця незабаром принесе дядькові Орозкулу й тітці Бекей чарівничу колиску.