А хуртовина в горах не вщухала. Хлопчик вибігав на веранду й через хвилину вже не тямив, де лівий бік, де правий, де верх, де низ. Кужелила, лютувала хуртовинна ніч. Снігу нападало по коліна. (
І лише тепер, коли всі радгоспні шофери були знайдені, коли вони обігрілися, одійшли од страху та холоду, дід Момун обережно вивідав, що ж з ними трапилося, хоч і так було видно, що застукала їх негода в дорозі. Хлопці розповідали, а старий і баба зітхали.
— Ой-ой-ой! — не могли надивуватись і все дякували богові, прикладаючи руки до грудей.
.— А поодягались ви, хлопці, так легко,— картала баба, наливаючи їм гарячого чаю.— Хіба можна приїжджати в гори в такій одежині? Діти ви, діти!.. Все красуєтесь, на міських хочете бути схожими. А якби з дороги збилися та до ранку, ие доведи господи, подубіли б навіки.
— Хто ж знав, що таке скоїться? — відповів їй Кулу-бек.— Навіщо нам тепло одягатися? Коли що, то машини в нас обігріваються зсередини. Сиди собі, як дома. Крути баранку. В літаку — он на якій височині летить,— ці гори зверху все одно, що горбики, за бортом мороз сорок градусів, а всередині люди в сорочках ходять... >
Хлопчик лежав на кожушині між шоферами. Приткнувся біля Кулубека і на всі вуха слухав розмову дорослих. Ніхто й гадки не мав, що він навіть радий був, що несподівано зчинився такий буревій, який змусив цих людей шукати притулку в них на кордоні. В душі йому дуже хотілося, щоб буревій не вщухав багато днів,— хоч би днів три. Нехай вони живуть у них. З ними так гарно! Цікаво. Дід, ■виявляється, всіх знає. Не самих, то батьків і матерів.
— Ну от,— трохи навіть гордо говорив дід онукові,— побачив своїх братів, бугинців. Знатимеш тепер, які вони в тебе є. Он які! Ох і рослі пішли теперішні джигіти! Дай боже вам здоров'я! Пам'ятаю, в сорок другому році зимою привезли нас у Магнітогорськ на будівництво...
І дід заходився розповідати добре відому хлопчикові історію, як вишикували їх, трудармійців, у довжелезну лаву по ранжиру, і виявилось, що киргизи майже всі аж у кінці, низькі на зріст. Влаштували їм перекличку, а потім перекур. Підходить до них якийсь гевал, рудий і здоровенний. І голосно так:
— Звідки такі? Маньчжури?
Серед них був старий учитель. Той і відповів:
— Ми киргизи. А коли ми воювали з маньчжурами недалеко звідси, то Магнітогорська тоді й зовсім не було. А зросту ми були такого, як ти. От закінчимо воювати і підростем ще...
Дід пригадав той давній випадок. Посміхаючись, задоволений, оглянув ще раз своїх нічних гостей.
— Правду сказав тоді вчитель. У місті коли буваю або в дорозі, приглядаюся: вродливі, рослі люди пішли. Не те, що колись було...
Хлопці тямущо усміхалися: любить старий побалакати.
— Рослі-то ми рослі,— мовив один з них.— Та от завалили машину в кювет. Скільки нас, а силоньки забракло...
— Ну, куди там! Навантажена сіном, та ще в таку хурделицю,— виправдував їх дід Момун.— Трапляється. Бог дасть, завтра все владнається. Головне, щоб вітер ущух.
Хлопці розповідали дідові, як вони приїхали на горішній 'сінокіс Арчі. Там стояли три великих стоги гірського сіна. | Заходилися класти сіно з усіх трьох стогів. Накладали хури і високі, вищі за дім, так що згори потім доводилося спуска-[тись на арканах. І так вантажили машину за машиною. Ка-| бій не видно, тільки вітрові стекла, капоти й колеса. Хоті-|лося, коли вже приїхали, вивезти все, щоб не вертатися зно-Гву. Знали, що коли залишиться сіно, то вже до наступного року. Працювали хапаючись. Той, чия машина була готова, одгонив її набік і допомагав накладати другу. Виклали майже все сіно, лишилось на два вози, не більше. Перекурили, домовились, хто за ким їхатиме, і всі разом вирушили колоною. Обережно їхали, мало не навпомацки спускалися з гір.— Сіно — вантаж не важкий, але незручний і навіть небезпечний, особливо у вузьких місцях і на крутих поворотах.
їхали і гадки не мали, що жде їх попереду.
Спустилися з плоскогір'я Арчі, потяглись міжгір'ям, а на виході з нього, надвечір уже, захопив їх ураган, сніг ударив.
— Таке почалося, що спина зразу змокріла,— розповідав Кулубек.— Одразу, пітьма, вітер такий, що кермо вириває з рук. Боїшся, от-от перекине машину. А тут ще дорога така, що по ній і вдень небезпечно...
Хлопчик слухав, затаївши подих, завмерши, не зводячи сяючих очей з Кулубека. А вітер і сніг, про які йшла мова, так само бушували за вікном. Багато хто з шоферів і вантажників уже спали покотом долі, поодягані, в чоботях. І все те, що вони пережили, тепер заново переживав цей головатий хлопчик з тонкою шиєю й одстовбурченими вухами.
Через кілька хвилин дорога стала невидима. Машини, мов сліпці без повожатого, трималися одна одної і весь час сигналили, щоб не одбитися вбік. Сніг ішов стіною, заліплював фари, "двірники" не встигали зчищати із шибок наморозь. Довелося їхати, висунувшись із кабіни. Та хіба ж це їзда? А сніг усе валив і валив... Колеса почали буксувати. Колона зупинилася перед крутим підйомом. Мотори скажено ревіли, та все марно... Повискакували з кабін і на голос один одного, перебігаючи від одної машини до другої, зібралися в голові колони. Що робити? Вогнище розпалити неможливо. Сидіти в кабінах означало витратити решту пального, якого й так тепер ледве-ледве вистачило б до радгоспу. А не обігрівати кабіни, то можна ж просто позамерзать. Розгубилися хлопці. Всесильна техніка стояла безсила. Що робити? Хтось запропонував вивалити з одної машини сіно й усім заритися в ньому. Та ясно було, що досить тільки розв'язати хуру, як од сіна не залишиться й жмені: розметає буря — й оком не змигнеш. А машини тим часом усе дужче заносило снігом, уже кучугури понамітало під колесами. Зовсім розгубилися хлопці, задубіли на вітрі.
— І нараз я згадав, аксакале,— розповідав Кулубек дідові Момунові,— що зустрів по дорозі, коли ми їхали на Арчу, ось його, молодшого брата-бугинця,— показав він на хлопчика й ласкаво погладив його по голові.— Бігав коло дороги. Зупинився я. Аякже — привітався. Поговорили ми. Правда? Ти чого не спиш?
Хлопчик, усміхаючись, кивнув головою. Та коли б хто знав, як гаряче й гучно закалатало його серце від радості й гордості. Сам Кулубек говорив про нього. Найсильніший, найсміливіший і найкращий серед цих хлопців. От би таким стати!