А самий останній грузовик, так той навіть зупинився. Виглянув з кабіни молодий хлопець в солдатському одязі, в бушлаті, але тільки без погонів і без військового кашкета, а в кепці. То був шофер.
— Здоров! Ти чого тут, га? —привітно підморгнув він хлопчині.
— Так просто,— трошки збентежившись, відповів хлопчик.
— Ти діда Момуна онук?
— Авжеж.
— Я так і знав. І я теж бугинець. Та тут усі хлопці поїхали бугинці. По сіно котимо. Теперішні бугинці один одного й не знають, розбрелися... Дідові привіт передай. Скажи, що бачив Кулубека, сина Чотбая. Скажи, що вернувся Кулубек з армії і тепер шоферує в радгоспі. Ну, бувай! — І на прощання він подарував хлопчикові якийсь військовий значок, дуже цікавий. На орден схожий.
Машина загарчала, як барс, і рвонула з місця доганяти своїх. І так раптом захотілося хлопчикові поїхати з цим привітним, бравим хлопцем у бушлаті, з братом-бугинцем. Але дорога вже обезлюділа, і довелось йому повертатися додому. Гордий вернувся, проте розповів дідові про зустріч. А значок почепив на грудях.
Того дня надвечір несподівано вдарив вітер сан-таш-ський, звідти, з гір піднебесних. Шквалом налетів. Листя над лісом стовпом знялося вгору і, підіймаючись у небо все вище, з гулом понеслося над горами. І вмить закрутила така.негода, очей не розплющиш. І зразу сніг. Біла пітьма вкрила землю, захитались ліси, ріка забурувала. І сипав, хурделився сніг.
Сяк-так устигли позагонити худобу, прибрати дещо з двору та ще встигли дров чималенько наносити в дім. А потім уже й носа надвір не показували. Куди там — у таку ранню й страшну хуртовину.
— Проти чого це? — дивувався й тривожився дід Момун, розпалюючи вогонь у печі. Він усе прислухався до посвисту вітру; те й робив, що підходив до вікна.
За вікном швидко густішала, кружляючи, снігова мла.
— Та сядь ти на місце! — бурчала баба.— Уперше таке, чи що? "Проти чого б це?" —передражнила вона.— Проти того, що настала зима.
— Так ото враз, в один день?
— А чому б і ні? Питатиме тебе? Треба їй, зимі, от вона і прийшла.
В димарі завивало. Хлопчик спочатку злякався, та й змерз він, допомагаючи дідові по господарству; але незабаром дрова розгорілися, тепло стало, запахло в хаті смолою гарячою, димком сосновим, і хлопчик заспокоївся, вгрівся.
Потім вечеряли. Потім полягали спати. А надворі валив, крутився сніг, вітер лютував.
"В лісі, мабуть, зовсім страшно",— думав хлопчик, прислухаючись до звуків за вікнами. Йому стало бентежно, коли нараз почулися якісь невиразні голоси, вигуки якісь. Хтось когось кликав, хтось обзивався. Спершу хлопчик подумав, що йому здалося. Хто міг у такий час появитися на кордоні? Але й дід Момун, і баба насторожилися.
— Люди,— сказала баба.
— Авжеж,— невпевнено обізвався старий.
А потім стурбувався: звідки о такій порі? І став поквапно одягатись. І баба заметушилася. Встала, лампу засвітила. І хлопчик, чогось злякавшись, швидко одягся. Тим часом люди підійшли до хати. Багато голосів і багато, ніг.
Поскрипуючи навіяним снігом, прибулі загрюкали по веранді, затарабанили в двері.
— Аксакале, одчиніть! Замерзаємо!
— Хто ви?
— Свої.
Момун одчинив двері. І разом з клубами холоду, вітру й снігу в хату ввалилися обліплені снігом.ті самі молоді шофери, що проїжджали вдень в урочище Арчу по сіно. Хлопчик одразу впізнав їх. І Кулубека в бушлаті, що подарував йому військового значка. Одного вони вели, підтримуючи під руки, він стогнав, волік ногу. І в хаті зразу зчинився переполох.
— Астапралла! 1 Що з вами? — в один голос запитали дід Момун і баба.
— Потім розкажемо! Там ідуть ще наші, чоловік сім. Коли б з дороги не збилися. Ану, сідай сюди. Ногу вивихнув,— хапливо говорив Кулубек, садовлячи на приступку коло печі хлопця, що стогнав дуже.
— Де ж вони, ваші? — заметушився дід Момун.— Я зараз піду приведу їх. А ти біжи,— сказав він хлопчикові.— Скажи Сейдахматові, щоб він скоріше з ліхтарем прибіг, електричним.
Хлопчик вискочив з дому й захлинувся. До кінця свого життя він пам'ятав цю грізну хвилину. Якесь кошлате, холодне страховисько, висвистуючи, схопило його за горло й почало тіпати. Але він не здригнувся. Він вирвався з чіпких лап і, захищаючи голову руками, біг до будиночка Сейдахмата. Тут усього ступенів двадцять-тридцять, а йому здавалося, що він біжить далеко, крізь бурю, як батир, виручати своїх воїнів: Серце його переповнилось одвагою й рішучістю. Він здавався собі могутнім і непереможним, і поки добіг до будиночка Сейдахмата, встиг звершити такі героїчні подвиги, од яких дух захоплювало. Він перестрибував через провалля з гори на гору, він разив мечем полчища ворогів, він рятував тих, що горіли у^вогні, і тих, що тонули в річці, він ганявся на реактивному винищувачі з червоним прапором, що тріпотів угорі, за кошлатим, чорним страховищем, що втікало від нього по ущелинах і скелях. Його реактивний винищувач, мов куля, летів за страховищем. Хлопчик строчив у нього з кулемета й кричав: "Бий фашистів!" І всюди при цьому була Рогата мати-олениця. Вона пишалася ним. Коли хлопчик підбігав уже до дверей Сейдахматобого буди-
Астапралла — спаси, господи.
ночка, Рогата мати-олениця сказала йомуі "А тепер порятуй синів моїх, молодих шоферів!" — "Я їх урятую, Рогата мати-оленице, присягаюсь тобі!" — сказав хлопчик уголос і затарабанив у двері. *
— Скоріше, дядю Сейдахмате, ходімо рятувати наших! — Він випалив ці слова так, що і Сейдахмат, і Гульджамал перелякано відсахнулися.
— Кого рятувать? Що трапилось?
— Дідусь сказав, щоб з ліхтарем бігти електричним, шофери з радгоспу заблудилися.
— Дурень! — вилаяв його Сейдахмат.— Так би й сказав.— І кинувсь збиратися.
Та це ніскільки не образило хлопчика. Звідки міг знати Сейдахмат, які подвиги він звершив, поки доправивсь до них, на що присягнувся. Не дуже збентежився хлопчик і тоді, коли довідався, що сімох шоферів зустріли дід Момун і Сейдахмат зразу біля кордону й привели до оселі. Могло ж статися й не так! Небезпека легка, якщо вона вже минула... Одно слово, знайшлися й ці люди. Сейдахмат повів їх до себе. Навіть Орозкул пустив чоловік п'ять на ночівлю — його теж довелося розбудити. А решта всі набилися в дім діда Момуна.