і Одного разу вони все ж таки запізнилися. Минулого тижня, коли ще тільки засіріло, Момун переправився верхи на той берег. Надумав один раз обернутися, поїхати зранку по сіно. Все б нічого, та по дорозі в'юк розв'язався, сіно розсипалось. Довелося знову перев'язувати весь в'юк, знову нав'ючувати коня. Поспіхом зв'язане сіно знову розсипалось коло самого берега.
А онук уже ждав на тому боці. Він стояв на щербатому камені, розмахував портфелем і щось гукав, кликав. Старий заспішив — вірьовки заплутались, не розв'яжеш, стяглися вузли. А хлопчик усе гукав, і старий зрозумів, що він уже плаче. Тоді він покинув усе — сіно й вірьовки,— сів на коня — і скоріше до онука, через брід.
Поки переправлявся, теж барився: через брід не поскачеш — води багато, течія швидка. Восени ще не так страшно, а літом зіб'є коня з ніг — і пропав. Коли Момун таки перебрався через річку й під'їхав до онука, той уже не плакав, а ридав. На діда не дивився, тільки плакав і примовляв: "Запізнився, запізнився в школу..." Старий нахилився з коня, підняв хлопчика до себе в сідло й поскакав. Коли б вона рядом, та школа, сам би хлопчик бігав. А то ж усю дорогу, не перестаючи, плакав, і ніяк старий не міг заспокоїти його. Так і привіз в сльозах до школи. А уроки вже почалися. Повів просто в клас.
Вибачався, вибачався Момун перед учителькою, обіцяв, що більше такого не повториться. Але найдужче приголомшило старого те, як плакав онук, переживав, що запізнюється. "Дай боже; щоб завжди так тягло тебе в школу",— думав дід. А проте чому все ж таки так плакав хлопчинка? Виходить, є в його душі образа, невисловлена, своя образа...
І тепер, ідучи побіч деревини, забігаючи то на один, то на другий бік, підштовхуючи, підважуючи деревину дрючком, щоб вона ніде не чіплялася, щоб ковзалася скоріше з гори, Момун усе думав: як-то він там, онук?
А Орозкул не поспішав. Він ішов коноводом. Та й не дуже поспішиш туди — спуск довгий, крутий, доводиться йти по схилу навскоси. Та хіба не можна було зважити на його прохання — залишити поки що дерево, а потім вернутися й забрати? Ех, якби сила, взяв би дерево на плече, перейшов через річку, скинув би його на те місце, де. машину будуть вантажити! Нате, мовляв, беріть свою колоду і одчепіться. А сам подався б Момун до онука.
Та де там! Треба ще добратися до берега, по камінню, по галечнику, а далі через брід волочити дерево конем на той бік. А кінь уже знемігся — скільки пройшов він по горах то вниз, то вгору... Гаразд ще, коли все обійдеться без перешкод, а що як застряне дерево між камінням на середині річки або кінь спіткнеться й упаде?
І коли вони пішли по воді, дід Момун почав благати: "Допоможи, Рогата мати-оленице, не дай застряти дереву, не дай коневі впасти!" Роззувшись, перекинувши чоботи через плече, закотивши штани вище колін, з вагою в руках дід Момун поспівав за колодою, що тепер плавала у воді. Дерево волокли навкоси проти течії. Наскільки чиста й прозора була вода в річці, настільки й холодна. Осіння вода.
Старий терпів: нехай, ноги не одпадуть, аби лише скоріше переправити деревину. І все-таки дерево застряло, мов на зло, сіло на камені иа найбільш порожистому місці. В такому випадку треба дати коневі трохи перепочити і потім вйокнути на нього як слід, дужим ривком можна зняти деревину з каміння. Та Орозкул, сидячи на ньому верхи, нещадно шмагав камчею вже ослаблого, притомленого коня. Кінь припадав на задні ноги, ковзався, спотикався, а колода не рушила з місця. Ноги в старого задубіли, в очах у нього почало темніти. Голова паморочилась. Обрив, ліс над обривом, хмари в небі нахилилися, падали в річку, пливли по швидкій течії і знову поверталися. Погано ставало Момуно-ві. Прокляте дерево! Коли б воно було сухе, вилежане, тоді інша річ,— сухий ліс сам по воді пливе, тільки притримуй його. А це ж щойно спиляли й зразу поволокли через річку. Хто ж так робить! От і виходить. У темного діла кінець лихий. Залишати сосну, щоб підсохла, Орозкул не зважується: наскочить інспекція, акт напише — поруб цінних дерев у заповідному лісі. Тому, як спиляли, скоріше волочить дерево з-перед очей.
Орозкул бив коня каблуками, нагаєм, бив його по голові, матюкався, горлав на старого, буцім він, Момун, був винен у всьому, а колода не піддавалася, вона ще дужче за-щемлювалася в камінні. І урвався терпець старому. Вперше в житті він підвищив голос у гніві. '
— Злазь з коня! — рішуче підступив він до Орозкула, стягаючи його з сідла.— Хіба ти не бачиш, що кінь не тягне? Зараз же злазь!
Здивований Орозкул мовчки скорився. Зіскочив просто в чоботях з сідла в воду. З цієї хвилини він ніби зробився дурний, оглух, втратив себе.
— Давай! Наляж! Разом давай!
По команді Момуна вони налягли на вагу, трохи підіймаючи деревину, вивільняючи її з-між каміння.
-Яка ж розумна тварина кінь! Він рвонувся саме в той момент і, шкопиртаючи, ковзаючи по камінню, натяг посторонки в струну. Проте дерево ледь зрушило з місця, пішло поковзом і знову застряло. Кінь зробив ще ривок і не втримався, упав у воду, борсався, плутаючись у збруї.
— Коня! Коня піднімай!—штовхнув Момун Орозкула.
Разом насилу їм удалося допомогти коневі стати на ноги. Кінь дрижав від холоду, ледве стояв у воді.
— Розпрягай!
— Нащо?
— Розпрягай, тобі кажуть. Перепрягати будемо. Скидай посторонки.
І знову Орозкул мовчки скорився. Коли кінь був випряжений, Момун узяв його за повіддя.
— А тепер ходімо,— сказав він.— Вернемося потім. Хай кінь спочине.
— Ану лишень стій! — Орозкул перехопив повіддя з рук старого. Він ніби прокинувся. Він знову раптом ста із самим собою.— Ти кому дуриш голову? Нікуди ти не підеш. Деревину вивезем зараз. Увечері по неї люди приїдуть. Запрягай коня без розмов, чуєш!
Момун мовчки обернувся і, шкутильгаючи задубілими ногами, пішов бродом до берега.
— Ти куди, старий? Куди, кажу?
— Куди! Куди! В школу. Онук там жде з самого півдня.
— Ану вернись! Вернись!
Старий не послухався. Орозкул залишив коня в річці і вже майже коло берега, на галечнику догнав Момуна, вхопив його за плече, крутнув до себе.
І вони стали обличчям до обличчя.
Коротким порухом руки Орозкул зірвав з плеча Момуна перекинуті халявами старі кирзові чоботи й з розмаху двічі вдарив ними тестя по голові й по обличчю.