Ох, скільки праці!..
Орозкул почував себе зовсім нещасним. І йому здавало" ся, що все навколо влаштовано несправедливо. Гори — вони нічого не почувають, нічого не бажають, ні на що не скаржаться, стоять собі й стоять; ліси входять в осінь, а потім у зиму ввійдуть і не бачать у цьому нічого трудного. Галки й ті літають собі на волі й горлають, скільки їм влізе. Марали, якщо то справді були марали, прийшли з-за перевалу й бродитимуть у лісі як хочуть і де хочуть. У містах люди безтурботно ходять по асфальтованих вулицях, їздять на таксі, сидять по ресторанах, розважаються. А його доля закинула в ці гори, він нещасливий... Навіть цей Проворний Момун, тесть його миршавий, і той щасливіший, бо він вірить у казки. Дурний чоловік! Дурні завжди задоволені життям.
А Орозкул ненавидить своє життя. Воно не для нього. Це життя для таких, як Проворний Момун. Йому що треба, Момунові? Скільки живе, стільки й горба гне день у день, не спочиваючи. І в житті ніколи жодна людина не була йому підлегла, а він підкорявся всім, навіть старій своїй, він навіть їй ні в чому не перечить. Такий горопаха й од казки щасливий буде. Побачив маралів у лісі — до сліз розчулився, наче братів рідних зустрів, котрих сто років по світу шукав.
Ех, що-то й казати!..
Вони вийшли нарешті на останній рубіж, звідки починався довгий крутий спуск до річки. Зупинилися перепочити.
По той бік річки, в дворі кордону, біля будинку Орозкула щось диміло. По диму можна було догадатися — самовар. Отже, дружина його вже чекала. Але від цього Ороз-кулові не стало легше. Дихав він широко ротом, повітря бракувало. В грудях боліло, і в голові, мов луна, стукали удари серця. Піт з лоба роз'їдав очі. А попереду такий довгий і крутий спуск. І дома чекає пустопуза дружина. Бач, самовар поставила, догодити хоче... Він раптом відчув гостре бажання розігнатися й штовхнути ногою той череватий самовар, та так, щоб полетів він к бісовій матері. А тоді накинутися на дружину й бити її, бити до крові, на смерть. . Подумки він тішився цим, чуючи зойки дружини, її прокльони долі своєї горопашної. "Ну й нехай,— думав він.— Нехай! Мені погано, чому їй повинно бути добре?" Його думки перервав Момун.
— Я й забув, сину мій,— спохватився він і квапливо підійшов до Орозкула.— Мені ж у школу треба, малого забрати. Уроки ж закінчилися.
— Ну то й що? — навмисне спокійно промовив Орозкул.
— Не гнівайся, сину мій. Залишмо дерево тут. Спустім-ся. Ти пообідаєш дома. А я тим часом проскочу на коні до школи. Заберу хлопчину. Повернемось і переправимо дерево.
— І довго ти думав, старий, поки оце придумав? — уїдливо сказав Орозкул.
— Та плакатиме ж хлоп'я.
— Ну то й що? — скипів Орозкул. Нарешті було за що добряче провчити старого. Весь день Орозкул шукав, до чого б причепитись, а тепер Момун сам давав йому привід.— Він плакатиме, а ми діло покинемо? Вранці морочив голову — до школи повезу. Гаразд, одвіз. Тепер із школи привезу. А я що? Чи ми тут цяцьками бавимось?
— Не треба, сину мій,— попросив Момун.— У такий день! Я-то нічого, а от хлоп'я ждатиме; плакатиме в такий день...
— Що — в такий день? Який це такий особливий день?
— Марали вернулись. Нащо ж у такий день... Орозкул остовпів, навіть замовк од подиву. Він уже й
забув про тих маралів, що ніби швидко промайнули, проскакали, мов тіні, коли він котився по колючих кущах, коли душа в нього од страху сховалася в п'яти. Кожної секунди його могло припрасувати дерево, зірвавшись із схилу. Не до маралів було й не до теревенів цього старого.
— Ти за кого мене маєш?—тихо й люто спитав він, дихаючи в обличчя старому.— Шкода, що немає в тебе бороди, а то б поскуб тебе, щоб не вважав когось дурнішим за себе. Та на біса мені твої марали! Думатиму я ще про них. Ти мені зуби не замовляй. Іди ставай до колоди. І поки не перетягнемо через річку, і не заїкайся ні про що. Хто там до школи ходить, хто там плаче — мені діла нема. Годі, ходімо...
Момун, як завжди, послухався. Він розумів, що не вирветься з рук Орозкула, поки не доправлять колоду на місце, і мовчки відчайдушно працював. Більше він не проронив і слова, хоч душа його криком кричала. Онук жде його коло школи. Всі діти вже порозбігалися по домівках, і лише він один, його бідолашний онук, дивиться на дорогу і жде діда.
Сттрий уявляв собі, як діти усім класом вискочили, затупотівши, із школи, як стали розбігатися по домівках. Виголодались. Ще на вулиці вони чують запах приготованої для них їжі і, радісні, збуджені, пробігають попід, вікнами своїх хат. Матері ждуть уже. В кожної є усмішка, від якої голова паморочиться. Чи зле самій матері, чи добре їй, а на усмішку для своєї дитини в неї завжди сили вистачить. І коли навіть мати нагримає якнайстрогіше: "А руки? Руки хто митиме?" — все одно в очах у неї схована та ж сама усмішка.
В момунівського онука відтоді, як він почав учитися, руки завжди були в чорнилі. І дідові це навіть подобалось: то означало — хлопець ділом займається. І от стоїть зараз на дорозі його онук, руки в чорнилі, тримає свого улюбленого портфеля, що купили цього літа. Він, мабуть, утомився чекати і вже неспокійно поглядає, прислухається — чи не появиться на пригорку дід верхи на коні. Адже він завжди вчасно приїжджає. Коли хлопчик виходив із школи, дід, уже спішившись, чекав його неподалік. Усі розходились по домівках, а онук біг до діда. "Онде дідусь. Побіжімо!" — казав хлопчик портфелю. І, добігши, ніяково кинувся б до діда, обняв його й ткнувся обличчям у живіт, вдихаючи звичний дух старого одягу й сухого літнього сіна: в ці дні дід переправляв на в'юках сіно з того берега, взимку по глибокому снігу не доберешся до нього, краще перевезти з осені. І довго потім Момун ходив, пропахлий гіркуватим
СІННИМ ПИЛКОМ.
. Дід садовив хлопчика позад себе на круп коня, і вони їхали додому то підтюпцем, то ступою, то мовчки, то перемовляючись про що-небудь незначне, й непомітно приїжджали. Через сідловину між гірками спускалися додому, в Сан-Ташську западину.
Нестямний потяг хлопчика до школи дратував бабу. Ледве прокинувшись, він швидко одягався й перекладав книги й зошити в портфелі. Бабу сердило й те, що він клав на ніч портфель поруч із собою. "І чого це ти так прилип до того поганого портфеля? Хоч би він став тобі за дружину, звільнив би нас від калиму за наречену..." Хлопчик пропускав повз вуха бабині слова, та й не дуже тямив, про що йде мова. Головне було для нього не спізнюватись у школу. Він вибігав у двір, квапив діда. І заспокоювався лише тоді, коли школу було вже видно.