Так вони йшли. Подолавши ще один підйом, зупинилися на косогорі перепочити. Кінь геть змокрів, укрився милом.
л.'А галки все не заспокоювались, усе кружляли. їх була тьма, і галасували вони так, буцім намірилися сьогодні тільки"те й робити, що кричати.
— Ранню зиму чують,— промовив Момун, щоб погомоніти про інше й тим пом'якшити гнів Орозкула.— Це вони до відліту збиваються. Не люблять, коли їм заважають,— додав він, ніби вибачаючись за нерозумних птахів.
— А хто їм заважає? — круто обернувся Орозкул. І почервонів раптом.— Заговорюєшся ти щось, старий,— тихо промовив він з погрозою в голосі.
"Бач,— подумав він,— на що натякає! Що ж це, через його галок і сосну не зачепи, і гілку не зламай? Коли б не так! Поки що я тут ще хазяїн". Він зиркнув на галасливу зграю: "Ех, кулемет би!" — і, одвернувшись, негарно вилаявся.
Момун промовчав. Йому не звикати до матюків зятя. "Знову найшло на нього,— засмутився старий сам собі.— Вип'є — звіріє. З похмілля теж — не скажи й слова. І чому тільки люди стають такими? — бідкався Момун.— Ти йому добро — він тобі зло. І не засоромиться, і не одумається. Ніби так і повинно бути. Вважає — завжди правда на його боці. Аби лише йому було добре. Всі повинні догоджати йому. А не схочеш — примусить. Добре ще, коли сидить отакий у горах, у лісі, і під рукою в нього людей — один-два, та й годі. А що, коли б опинився він при владі вище? Не дай ти господи... І нема їм переводу отаким. Завжди урвуть своє. І нікуди ти од такого не дінешся. Скрізь він жде тебе, знайде тебе. І щоб жилося йому вільготно, душу з тебе витрясе. І правда на його боці буде. Еге ж, немає таким переводу..."
— Ну, годі стояти,— перервав Орозкул роздуми старого.— Ходімо,— наказав він.
І вони рушили.
Сьогодні з самого ранку Орозкул був не в настрої. Вранці, коли треба було переправлятися з інструментом на той берег у ліс, Момун спішив одвезти онука до школи. Зовсім розуму одбіг старий! Щбранку сідлає коня, одвозить хлопчиська до школи, потім знову скаче, привозить його із школи. Морочиться з цим покинутим пригулком. Чи ба, до школи не можна спізнюватися! А тут таке діло, бозна-як воно вийде,— то з цим можна чекати, так виходить? "Я,— каже,— миттю обернуся, соромно перед учителькою, якщо хлопчина спізниться на урок". Знайшов кого соромитися! Ну й дурень! Та хто вона така, вчителька ця? П'ять років в одному пальті ходить. Тільки й бачиш із зошитами, з сумками. Голосує на дорозі — все їй у район треба, все їй чогось не вистачає,— то вугілля для школи, то скла, то крейди, а то й ганчірок. Та хіба порядна вчителька піде в таку школу? Назву яку придумали — карликова школа. Вона й справді карликова. Яка од неї користь? Справжні вчителі в місті. Школи геть із скла. Вчителі в галстуках. Але то в місті... Начальство там яке по вулицях їздить. А які машини! Так і хочеться стати й завмерти, виструнчитись, поки вона прослизне, машина та чорна, блискуча, плавна. А вони, міські люди, наче й не помічають цих машин ніколи — поспішають, біжать кудись. Ось там, у місті, ото життя! Туди б податися, там би десь прилаштуватись. Там уміють поважати людину по посаді. Якщо належить — значить, повинен поважати. Більша посада — більша пошана. Культурні люди. І за те, що побував у гостях чи подарунок якийсь дістав, колоди таскати чи щось на зразок цього робити там не доводиться. Не те що тут — півсотні, од сили сотню він тобі дасть, ліс вивезе та ще й скаргу накатає на тебе: хабарник Орозкул, такий-сякий... Темнота!
Єге ж, у місто б... Ех, послав би під три чорти і гори ці, і ліси ці, і колоди ці, тричі прокляті, і дружину цю пустопузу, і старого безголового із щеням цим, з яким він возиться, мов з цяцькою якоюсь. Ех, вибрикуючи, я побіг би, як ситий од вівса кінь! Примусив би себе поважати: "Орозкуле Балажановичу, дозвольте зайти до вас у кабінет?" А там і одружився б з міською. А чому б і ні? Скажімо, з артисткою якоюсь, красунею, що співає та пританцьовує з мікрофоном у руці; кажуть, для них головне, щоб чоловік при посаді був. Узяв би таку під ручку, а сам при галстуку. І — в кіно. А вона каблучками стукає і духами пахне. Перехожі носом тягнуть. Гляди, й діти народилися б. Сина на юриста вивчив би, а дочку — щоб на роялі грала. Міські діти зразу помітні — розумні. Дома тільки по-руському говорять — будуть вони забивати собі голови сільськими словами. Він би своїх,так і виховав: "Папочко, мамочко, хочу те, хочу це..." Хіба ж для свого чада чогось пошкодуєш? Ех, багатьом би носа втер, показав би, хто він є! А чим він гірший за інших? Ті, що вгорі, ліпші за нього, чи що? Такі ж люди, як він. Престо їм пощастило. А йому ні. Ухилилося щастя від нього. Та й сам винен.
Пісня курсів лісничих треба було в місто, в технікум податися, а то й у інститут. Поспішив — на посаду потягло. Хоч і маленька, але посада. От і ходи тепер по горах, тягай колоди, як віслюк. А тут ще галки ці. І чого кричать, чого кружляють? Ех, кулемет оце б...
Було чого розстроюватися Орозкулові. Одгуляв літо. Насувалась осінь, а разом з літом минала й пора гостювань у чабанів і табунників. Як то співається: "Одцвіли вже квіти на джайлоо, пора, пора нам у долину..."
Осінь настала. Доводилося Орозкулові розплачуватись за пошану, за частування, за борги, за обіцянки. Та й за хвастощі:*-"Тобі що? Два кругляки соснові на сволоки, та й годі? Про що мова! Приїдеш забереш".
Набазікав, дарунки приймав, горілку пив,— а тепер, за-хекуючись, обливаючись потом, проклинаючи все на світі, пер ці кругляки по горах. Боком вони йому вилазили. Та й взагалі все життя його боком ішло. І раптом мигнула одчайдушна думка: "А плюну на все й піду куди очі бачать!" Але він зразу ж і зрозумів, що нікуди не піде, нікому ніде не потрібен і ніде такого життя, якого собі хоче, не знайде.
Спробуй піти звідси або відмовитись від обіцяного! Його свої ж друзі-приятелі викажуть. Люди повелись нікчемні. Позаминулого року своєму ж родичеві-бугинцеві пообіцяв за подароване ягня соснову колоду, а восени не схотілося йому лізти нагору по сосну. То сказати .легко, ану, спробуй доберись туди, та спиляй, та приволочи її. Та ще й до того коли та сосна не один десяток років прожила на світі, ану лишень, поморочся з нею! Та ні за яке золото не захочеш братися за таке діло. А в ті дні якраз захворів старий Момун, зліг у ліжко. Самому не впоратись було, та й ніхто не впорається сам на сам з деревом у горах. Звалити^ може, й звалить, та не стягне вниз... Знав би наперед, що трапиться, сам би з Сейдахматом поліз по сос-нудТа Орозкул полінувався дряпатись у гори й надумав одбутися од родича першою-ліпшою деревиною. Той нізащо: давай йому справжнє соснове дерево — хоч ти що! "Ягня брати вмієш, а слова дотримати ні?" Орозкул розлютився, вигнав його з двору: не хочеш брати — геть звідси. А той не такий дурень, настрочив на об'їждчика Сан-Ташського заповідного лісу Орозкула Балажанова скаргу і такого там понаписував — і правду, і неправду,— що годилося б просто розстріляти Орозкула, як "шкідника соціалістичного лісу". Довго потім тягали Орозкула по всіляких перевірчих комісіях з району, з лісового міністерства. Ледве виплутався... От тобі й родич! А ще: "Всі ми діти Рогатої матері-олениці. Один за всіх і всі за одного!" Та пусте все це, яка там у біса олениця, коли за копійку ладні одне одному в горлянку вчепитися або в тюрму засадити! То колись люди вірили в оленицю. Які ж дурні й темні були тоді люди, смішно! А тепер усі культурні, всі грамотні! Кому потрібні вони, ці казки для малих дітей!