Закортіло синам багатія виявити пам'яті батька цю не-чувану честь, і ніщо їх не стримало. Сказано — зроблено! Послали мисливців, мисливці вбили марала, зрубали його роги. А роги саженні, мов крила орла на злеті. Сподобалися синам маралові роги, по вісімнадцять одростків на кожному,— отже, жив вісімнадцять років. Чудовий! Звеліли вони майстрам установити роги на гробниці.
Старі люди обурились:
— Яке ви мали право вбити марала? Хто посмів підняти руку на нащадків Рогатої матері-олениці?
А їм відповіли спадкоємці багатія:
— Марала вбито на нашій землі. І все, що ходить, повзає, літає в наших володіннях, од мухи до верблюда,— це наше. Ми самі знаємо, що нам робити з тим, що наше. Забирайтеся геть!
Слуги одшмагали стариків нагаями, посадили на коней задом наперед і погнали їх, зганьблених, геть.
З цього й пішло... Велике нещастя впало на нащадків Рогатої матері-олениці. Мало не кожен почав полювати в лісах на білих маралів. Кожен бугинець вважав за свій обов'язок установити на могилах предків роги марала. Це тепер вважалося за добре діло, за особливу пошану до пам'яті померлих. А хто не вмів добути роги, того вважали тепер недостойною людиною. Почали торгувати рогами маралів, почали запасатися наперед. З'явилися такі люди з роду Рогатої матері-олениці, які зробили своїм ремеством добич рогів марала і продаж їх за гроші. ("Е-е, сину мій, а там, де гроші, слову доброму немає місця, красі немає місця").
Гибла пора настала для маралів в іссик-кульських лісах. Не було їм пощади. Втікали марали в неприступні скелі, але й там їх знаходили. Напускали на них зграї гончаків, щоб вигонили маралів на стрільців у засідках, били без промаху. Косяками винищували маралів, вибивали їх цілими стадами. Об заклад билися, хто добуде такі роги, на яких одростків більше.
І не стало маралів. Спустошились гори. Не почуєш марала ні опівночі, ні на світанку. Не побачиш ні в лісі, ні на галявині, як він пасеться, як скаче, закинувши на спину роги, як перемахує через провалля, наче птах перелітає. Народилися люди, які за все своє життя ні разу не бачили марала. Тільки казки про них чули та бачили роги на могилах.
А що сталося з Рогатою матір'ю-оленицею?
Образилась вона, дуже образилась на людей. Кажуть, коли маралам зовсім не стало життя від куль та гончаків, коли зосталося маралів стільки, що й на пальцях не важко перелічити, вийшла Рогата мати-олениця на найвищу гірську вершину, попрощалася з Іссик-Кулем і повела решту дітей своїх за великий перевал, в інший край, в інші гори.
Отаке буває на землі. От і казка вся. Хочеш вір, хочеш не вір.
А коли Рогата мати-олениця йшла геть, сказала вона, що ніколи не вернеться...
5
Знову стояла осінь у горах. Знову після гамірливого літа все настроювалося на осінню тишу. Повлягалася навкруги курява скотогону, погасли вогнища. Отари й табуни пішли на зимівлю. Люди пішли. Спустіли гори.
Уже самотою літали орли, скупо ронячи клекіт. Глухіше шуміла^в.ода в річці: звикла за літо річка до річища, притерлась, обміліла. Трава перестала рости, прив'ядала на корені. Листя потомилося триматись на гілках і де-не-де починало опадати.
А на найвищі вершини ночами вже лягає молодий сріблистий сніг. На ранок темні гребені гірських пасом ставали сиві, мов загривки чорно-бурих лисиць.
Прочахав, холоднішав вітер в ущелинах. Та поки що дні стояли світлі, сухі.
Ліси по той бік річки, напроти кордону, хутко поринали в осінь. Од самої ріки і вгору, до межі Чорного бору, бездимною пожежею йшов по крутому дрібноліссю осінній пал. Найяскравішими — рудо-багряними — і найчіпкішими на підйом були осикові й березові хащі: вони досягали до підсніжних височин великого лісу, до царства похмурих сосон і ялин.
В бору було чисто, як завжди, і строго, як у храмі. Тільки брунатні тверді стовбури, тільки смолистий сухий запах, лише бурі шпильки, що геть устелили підніжжя лісу. Тільки вітер нечутно тече поміж верхівками старих сосон.
Але сьогодні зранку над горами кричали, не вмовкаючи, розтривожені галки. Велика зграя їх несамовито горлала, безнастанно кружляючи над сосновим лісом. Галки переполошилися зразу, почувши стукіт сокир, і тепер, кричачи навперебій, ніби їх пограбували серед білого дня, переслідували двох людей, що спускали з гори зрубану сосну.
Дерево тягли на ланцюгах кінною упряжкою. Орозкул ішов попереду, тримаючи коня за вуздечку. Насупившись, чіпляючись плащем за кущі, він ішов, важко дихаючи, як віл у борозні. За ним позаду деревини поспішав дід Момун. Йому теж було нелегко на такій височині, задихався старий. В руках у нього була березова підвага, якою він на ходу підважував дерево. Деревина весь час чіплялася то за .пеньки, то за каміння. А на спусках так і норовила вивернутись упоперек схилу й покотитися вниз. Тоді біда неминуча — розіб'є на смерть.
Небезпечніше тому, хто страхує деревину — підвагою,— та чого на світі не буває: Орозкул уже кілька разів перелякано одскакував геть від упряжки, і щоразу обпалював його сором, коли він бачив, що старий, ризикуючи життям, утримує деревину на схилі й жде, поки Орозкул вернеться до коня й візьме його за вуздечку. Та недарма кажуть: щоб приховати свою ганьбу, треба зганьбити іншого.
— Ти що, на той світ хочеш мене одпровадити? — кричав Орозкул на тестя.
Кругом нікого не було, хто б міг почути й осудити Орозкула: де то видано, щоб із старим так поводились? Тесть боязко зауважив, що він же й сам може попасти під деревину,— чого ж на нього так кричати, ніби він навмисне все робить. —
Та це ще дужче роздратувало Орозкула.
— Чи ти бач який! — обурювавсь він.— Тебе розіб'є, то ти ж пожив уже своє. Що тобі? А я розіб'юся, хто візьме твою неродящу дочку? Кому вона потрібна, така безплідна, як хвіст шайтана?..
— Трудна ти людина, сину мій. Нема в тебе пошани до людей,— відповів на це Момун.
Орозкул навіть зупинився, зміряв старого поглядом.
— Такі діди давно коло кабиці лежать, задницю собі гріють у попелі. А тобі зарплата йде, яка б там вона не була. А звідки вона, ця зарплата? Через мене. Якої ж тобі ще пошани треба*?
— Та годі вже, до слова прийшлось,— упокорився Момун.