— Я думала про одне: де дістати гроші, щоб нас не викинули з вілли, доки я перероблю роман.
— Та що тепер! — Джо сів на диван, але відразу ж і схопився. — Я розшукував сліди того дарунка, ну, сліди маленького робота, якого професор подарував твоїй сестрі. То — троянський кінь... Чи то пак, коник. Коли б ти не продала йому лист, то... А втім, що тепер! Хоча... — Він підійшов до неї впритул: — Це дуже важливо. Все пригадай і скажи мені: він цікавився, чи в тебе ще є його листи до Дженні Стівенс? Тільки уважно пригадай свою розмову з ним. Дуже уважно, вагу має кожна дрібничка.
Дженні подумала.
— Цікавився. Але я сказала, що більше немає.
— Він повірив?
— Здається... здається, так. Але дуже просив мене... якщо я випадково знайду ще його листи до моєї сестри, то щоб принесла йому. Він добре заплатить. Шкода, що в мене більше немає.
— Ти говорила, що живеш зі мною?
— Ні. А яке це має значення?
Джо ходив по кімнаті, рука його тяглася до вуха, щоб посмикати себе за мочку, але її там не було, і він злився, але намагався стримуватися.
— А може, ти в розмові з ним згадувала мене? Дженні подумала і твердо відповіла:
— Ні, не згадувала.
— Він цікавився, де ти живеш?
Дженні знову подумала, але відповіла вже не так упевнено:
— Ні. Здається, ні.
— Здається чи точно?
— Точно. Не питав. Провів мене до ліфта. Такий ввічливий дідуган, все бідкався, що не може забути Дженні, що йому дорога кожна згадка про неї. Казав, що він мені надзвичайно вдячний.
— Ще б пак! Такий доказ йому повернула!
— Але я так хотіла роздобути грошей. — Вона підійшла до нього, поклала йому руки на плечі. — Я, звичайно, винна, що не порадилась із тобою, але... Але ми тепер забезпечені житлом та їжею на цілий місяць. А це — перемога. За цей час я допрацюю роман, одержу гонорар, і ми тоді зможемо полегшено зітхнути.
На Дженні неможливо було сердитись, і Джо тільки рукою махнув.
— Гаразд, не будемо про це.
І рвучко обняв її.
XX
Дженні пішла о третій дня — заплатити за житло і заразом накупити на тиждень продуктів. Була вона в доброму настрої, трохи збуджена, але рішуча, все запевняла, що роман обов’язково переробить, і все тоді буде добре. Виходячи, поцілувала Джо, пообіцявши швидко повернутися.
Але до вечора вона не повернулася.
Відчуваючи лихо, Джо вибігав на веранду (але кожен раз робив лише два кроки), виглядав, аж доки й не споночіло, і геть розхвилювався. За всіма підрахунками, Дженні мала впоратись за дві, максимум за три години, але минуло три, потім п’ять, сім годин, а вона все ще не поверталася. До одинадцятої ночі Джо так і не присів, бо ніяк не міг знайти собі місця в кімнаті, а тоді подзвонив у поліцію і розповів, які прикмети має Дженні. Черговий увімкнув комп’ютер, в електронну пам’ять якого щогодини заносилось усе, що трапилось у Місті протягом доби, і сказав сердитим голосом, певно, невдоволений, що його потурбували:
— Особу жіночої статі з такими прикметами ні серед трупів, підібраних на вулицях, ні серед затриманих не зафіксовано.
О третій ночі Джо, впавши у крісло та заспокоюючи себе тим, що Дженні зустріла на вулиці знайому, зайшла до неї і забарилась, що вранці вона неодмінно повернеться, заснув коротким і тривожним сном. Снилася йому різна чортівня, щось нереальне, бридке. Він стогнав уві сні, від когось відмахувався, щось бурмотів, а тоді нараз затих. І примарилось йому, що повернулася Дженні. З вигуком: "Де ти була?.." —він метнувся до неї — прокинувся.
Дженні не було.
Джо почекав до восьмої ранку.
Якщо Дженні заночувала у знайомої (але чому вона не попередила його по відео?), гадав він, то мусить ось-ось повернутися.
На початку дев’ятої знову подзвонив у поліцію, але в них знову ніяких даних про "особу жіночої статі з такими прикметами" не було зафіксовано.
О десятій ранку Джо зв’язався з Кримінальною службою.
Черговий відповів, що інспектор Х’юлетт Кларнес у відрядженні, але сьогодні, в другій половині дня, має повернутися.
І знову Джо вибігав на веранду, виглядав. Подумки перебирав десятки різних версій: чому і де могла затриматись Дженні?
Нічого втішного не міг придумати.
О третій минула рівно доба, як вона не повернулася. Тепер уже не лишалося ніякого сумніву, що з нею щось сталося. І про це у всьому світі знав лише він один, отже, тільки він міг порятувати Дженні. І треба було квапитись: могло трапитись що завгодно, у Місті людина могла зникнути без жодного сліду і навічно.
Треба було поспішати, і Джо зв’язався з адміністрацією в’язниці.
— Говорить в’язень номер 3542475 із зони ув’язнення. Моя дружина (так вирішив назвати Дженні, хоча офіційно вони і не реєстрували свого шлюбу) рівно добу тому вийшла з квартири і не повернулася. Я підозрюю...
— Коли дружина не повертається до свого чоловіка, то до чого тут адміністрація міської в’язниці? — перебив його насмішкуватий голос.
— Але з нею могло трапитись лихо. — Джо тіпало, як у пропасниці. — Біда! — майже закричав він у мікрофон. — Я не можу вийти із своєї квартири без спеціального дозволу, а крім мене, більше ніхто їй не допоможе. Я прошу... дозволити мені в даній ситуації вийти із зони ув’язнення, щоб...
— Номер 3542475! — продзвенів металевий голос. — Із зони ув’язнення ви вийдете через десять років. А дружину, — в металевому голосі почулася насмішка, — дружину міцніше тримайте біля себе, щоб вона, бува, не втекла від вас до іншого джентльмена!
Джо зв’язався з Кримінальною службою.
Вислухав у відповідь, що інспектор Кларнес все ще з відрядження не повернувся, і забігав по кімнаті в розпачі. Лише великим зусиллям волі зумів себе взяти в руки, заспокоїтись, принаймні зовні, і заходився аналізувати останній тиждень. Дженні пішла у видавництво, там їй сказали, що рукопис прочитали, що над ним іще треба працювати. Та-ак... Дженні повернулась додому і заявила, що попри все вона допрацює роман і змусить видавців його купити... Скінчилися гроші... І тоді Дженні взяла листа своєї покійної сестри і пішла до професора ван Гоффа...
Пішла до професора ван Гоффа.
Стоп! Ось тут треба помізкувати. Замах на нього, Джорджа Лі, і зникнення Дженні Ленгдон— чи не одних це рук справа? Вона продала лист і повернулась додому. Рада, щаслива, що вони можуть протриматись іще бодай місяць... Та-ак... Професор не торгуючись заплатив їй тисячу за лист... Цікавився, чи в неї є ще його листи. Дженні сказала, що немає... Повірив їй ван Гофф? Навряд. Той старий лис сам собі не вірить, не те що... Де мешкає Дженні, аби не насторожити її, він не став питати, а... А просто його люди вислідили, куди, на чию віллу повернулася Дженні і... і на другий день схопили її, як тільки вона вийшла з фортеці, у яку не долітають житейські бурі.