— Містер Сміт везун, адже так просто заробив аж десять тисяч! — захоплено вигукнув диктор, показуючи того бідолаху. — Бо тільки у нашому по-справжньому, вільному суспільстві для всіх громадян рівні можливості — хочеш мати гроші, заробляй їх! І сьогоднішній бідняк може стати завтра багатим.
Джо з безвиході теж почав було думати про нирку (десять тисяч!) і навіть заїкнувся про те... Плачучи, Дженні вигукувала, що він зумисне так говорить, щоб її помучити. І йому коштувало чималих зусиль заспокоїти її.
Через тиждень Дженні пішла до видавців (коли вона виходила з квартири, він помітив, що руки в неї тремтять).
Повернулась вона швидко.
В очах її — потемнілих — була вперта рішучість.
— Я все одно змушу їх купити в мене рукопис! — вигукнула вона, переступивши поріг, і діставши з сумки теку, швиргонула її в куток. — Вони забагли, щоб мій герой, мій Джо, та виявився в кінці мільйонером. Щоб він, купивши папузі золоту клітку, повіз свою кохану на фешенебельний курорт до Середземного моря. Щоб у нього було кілька наймодерніших птахольотів, кілька шикарних вілл і так далі, і так далі.
Джо мовчки стояв посеред кімнати.
— Та скажи хоч слово! — накинулась на нього Дженні. — Стоїш, як води в рот набрав! Чому вони чужу халтуру беруть, а мою не хочуть?
— Я ж тобі радив: твори казку. Казку, а не реальну правду.
— Але ж ти не виявився мільйонером, коли я тебе зустріла?
— Це в житті так, а в літературі, та ще в "рожевих" романах, завжди навпаки. Там кожний герой мусить мати товстий гаман.
— Ще сказали: в романі занадто багато тяжкої боротьби за існування, нестатків, — далі скаржилась Дженні. — В житті, мовляв, таке є, але не в "рожевих" романах. Крім того, сказали мені, мої герої аж надто розумні, а треба простіше. Ніякої філософії. Ніяких роздумів про смисл життя і так далі. Тільки задоволення природних потреб. Та ще секс.
Походила по кімнаті, трохи заспокоїлась, підняла з підлоги теку з рукописом, поклала її на стіл.
Тяжко зітхнувши, сама сіла.
Вставила чистий аркуш в машинку.
— Передрукую заново! — рішуче мовила. — Буду трудитися вдень і вночі. За п’ять-сім днів передрукую. Герой виявиться мільйонером, напхаю побільше вигаданого щастя, рожевого благополуччя, всього того, чого й житті і близько немає.
— Але ж ти надто стомлена.
— Витримаю! У мене просто немає іншого виходу!
XIX
Але навіть п’яти днів у них уже не було.
Другого дня на відеоекрані з’явилася панель з пультом, на якому замиготіли індикатори. Чітко вимовляючи слова, машинний голос сказав:
— Добрий день!
— Нічого не бачу в ньому доброго! — відповів Джордж Лі, який відразу ж збагнув, у чому річ.
— Містере Лі, — ввічливо сказав машинний голос. — Вас турбує головний комп’ютер офісу містера Банча. Нагадуємо, що згідно з новою вказівкою платню за проживання треба вносити на початку кожного місяця, в перші його три дні. В разі несплати, на четвертий день ви будете негайно виселені. На все добре, містере Лі! Перепрошуємо за турботи.
— Залишився один день? — жахнулась Дженні. — Тобто завтра, і — все.
Сіла за стіл і задумалась. Джо обізвався до неї, але у відповідь пролунало сердите: "Не заважай, я думаю, як нам врятуватися!" Думала вона з годину, а тоді рішуче встала, порилася у своїй сумочці, знайшла там якісь папери, одяглася і сказала:
— Повернусь через кілька годин. Остання спроба. Не зовсім приємна, але в нас немає іншого виходу. Думала про це й раніше, та... відкладала на крайній випадок. І ось він, здається, настав.
— Ти що надумала? — стривожився він.
— Потім, потім. А зараз нам треба роздобути гроші. Повернулась вона годин через чотири, стомлена,
знервована, але сяюча. Мовчки поклала на стіл дві зелені кредитки з цифрами "500" на кожній.
— Одна піде на оплату квартири за місяць, — вигукнула весело і показала навіть кінчик язичка. — А друга — на харчування. За місяць я впораюсь із романом, і ми тоді хіба ж так заживемо.
Джо дивився на неї підозріливо.
— Тисячу доларів я роздобула в професора Карла ван Гоффа, — відповіла вона на його німе запитання.
— Що-о??? — Він відступив від неї на крок. — У того, що...
— У того. — Дженні стомлено опустилася в крісло. — Я прийшла до нього в інститут і сказала: професоре, у мене є лист, який ви колись писали моїй сестрі Дженні Стівенс. Якщо хочете його мати, дайте мені дві зелені кредитки з цифрами п’ятсот на кожній.
— У тебе що, справді був лист ван Гоффа до Дженні Стівенс?
— Був. Чому ти так дивуєшся? Дженні ж моя сестра. І ми жили разом до її заміжжя. У мене й зосталося кілька її листів від різних адресатів. У тім числі й лист від ван Гоффа. Професор не торгуючись витягнув тисячу доларів і мовчки простягнув їх мені. Треба було більше вимагати, він би дав, — торохтіла Дженні. — Стривай, а ти чого так насторожився?
У Джо й руки опустилися.
— Чому ти зі мною не порадилась? — запитав з гіркотою.
— Але торгувати листами покійної сестри — не вельми чиста справа, щоб іще й з тобою радитись.
— Ох, Дженні, Дженні, нічого ти не знаєш! — Він помовчав. — Скажи хоч, що було в тому листі?
Дженні подумала і розвела руками.
— Нічого особливого...
— Як — нічого особливого? — вигукнув він. — Чому ж тоді ван Гофф не торгуючись дав за нього тисячу?
— Не знаю, мабуть, тому, що він багатий. — І по хвилі додала: — Що для нього якась там тисяча? Крім того, він сказав, що йому дорога пам’ять про мою покійну сестру.
— Він убив твою сестру і тепер замітає сліди!
— Але в тому листі не було нічого важливого, — розгубилася Дженні і далі говорила вже не зовсім упевнено. — Звичайне залицяння дідугана, який закохався в молоду жінку. Клятви, ревнощі, обіцянки озолотити предмет свого захоплення... В кінці, правда, була приписка...
— Про що? Якого вона змісту?
— Ну... що він, тобто ван Гофф, замовив для Дженні симпатичного маленького робота, який буде старанно прислуговувати "божественній Дженні". Тільки й того. А що таке? Чому ти на мене так дивишся?
— І ти продала цей лист?
— Як бачиш.
Джо забігав по кімнаті. — Той лист — то важливий доказ проти нього.
— Але ж якби я знала, — спохмурніла Дженні.
— Якби, якби! — не втримався Джо. — Треба було порадитись зі мною. Такий лист втрачено, такий лист!