До міста Кудлатка супроводила залюбки, але на околиці несподівано сіла на узбіччі дороги і — ні з місця. Звали, запрошували — не йде. Так і лишилася сидіти, проводячи їх поглядом. Помилився Іван Іванович — не кожного собаку можна купити на принаду.
Бім не знав і знати не міг, що в Кудлатки також були хазяї, що жили вони у своєму маленькому будиночку, що ту вулицю, де був будиночок, усю знесли, а Кудлатчиним хазяям дали квартиру на п'ятому поверсі з усіма вигодами.
Одне слово, Кудлатку покинули напризволяще. Але вона знайшла— таки і той новий будинок, і хазяїнові двері, а там її побили й прогнали. Ось вона й живе сама. По місту ходить лише вночі, як і більшість бездомних собак. Іван Іванович про все здогадався, але ж Бімові розповісти неможливо. Бім просто не хотів її залишати: озирався назад, зупинявся і поглядав на Івана Івановича. Але той ішов собі й ішов.
Якби він знав, як гірка доля зведе Біма і Кудлатку, якби він знав, коли й де вони зустрінуться, не йшов би він тепер так спокійно. Але майбутнє невідоме й людині.
…Третє літо минуло. Гарне для Біма літо, непогане й для Івана Івановича. Якось уночі хазяїн зачинив вікно й сказав:
Морозець, Бімко, перший морозець.
Бім не зрозумів. Він устав, тицьнувся в темряві носом у коліно Івана Івановича, чим і сказав: "Не розумію".
Іван Іванович добре знав собачу мову — мову очей і рухів. Він увімкнув світло й спитав:
Не розумієш, дурнику? — Потім витлумачив — На вальдшнепів завтра. Вальдшнеп!
О, це слово Бім знав! Він підстрибнув і лизнув-таки друга в підборіддя.
На полювання завтра, на полювання, Біме!
Куди там! Бім завертівся, закружляв дзигою, хапаючи власного хвоста, звискнув, потім сів і вп'явся очима в обличчя Івана Івановича, подригуючи очесами передніх лап. Це чарівне слово "полювання" знайоме Бімові, як сигнал до щастя.
Та хазяїн наказав:
А поки що — спати. — Вимкнув світло й ліг.
До кінця ночі Бім пролежав коло ліжка свого друга. Який уже тут сон! Він і сам, Іван Іванович, то дрімав, то прокидався, чекаючи, коли розвидниться.
Вранці вони разом зібрали рюкзак, протерли від мастила стволи рушниці, легко поснідали (на полювання йти — не можна переїдати), перевірили патронташ, перекладаючи набої з гнізда в гніздо. Роботи було багато за цей короткий час збирання: хазяїн на кухню — Бім на кухню, хазяїн у комірчину — Бім туди ж, хазяїн виймає консервну блашанку з рюкзака (незручно лягла) — Бім бере її й засовує назад, хазяїн перевіряє набої — Бім стежить (коли б не помилився); і в чохол з рушницею треба тицьнутися носом не раз (чи тут)?; а до того ж у такі клопітні хвилини свербить за вухом від хвилювання — раз у раз піднімай лапу її чухай, бодай йому, коли й так вони страшенно поспішають.
Ну, зібралися.
Бім був у захваті. Як же! Хазяїн, уже в мисливській куртці, перекинув на плече мисливську сумку, зняв рушницю.
На полювання, Біме! На полюваинячко, — повторив він.
"На полюваинячко, на полюваннячко!" — захоплено говорив очима й Бім. Він аж повискував, переповнений почуттям вдячності й любові до свого єдиного у світі друга.
В ту саму мить і зайшов чоловік. Бім його знав — зустрічав у дворі,— але якогось зацікавлення й особливої поваги той не викликав у нього Куций, товстий, з широким обличчям, він сказав якимсь скрипучим голосом:
Вітаємо, значить! — І сів на стілець, витираючи обличчя хусточкою. — Та-ак… На полювання, значить?
На полювання, — невдоволеио буркнув Іван Іванович, — на вальдшнепів. Та ви проходьте — гостем будете.
Ось та-ак… па полювання… Доведеться затриматися, значить.
Бім переводив погляд із хазяїна на Гостя, здивовано й уважно. Іван Іванович сказав майже сердито:
Не розумію вас. Уточніть.
І тут Бім, наш ласкавий Бім, спершу злегка загарчав і раптом гавкнув. Зроду такого не було, щоб ось так — вдома й на гостя. Гість не злякався, він, здавалося, був байдужий.
— На місце! — так само сердито наказав Іван Іванович.
Бім послухався: ліг на лежак, поклавши голову на лапи, й дивився на чужого.
Ач як! Слухається, значить. Та-ак… Значить, він і на пожильців у під'їзді гавкає так само, як, нрипустмо, на лисиць?
Ніколи. Ніколи й ні на кого. Це вперше. Слово честі! — тривожився Іван Іванович і сердився. — До речі, до лисиць він ніякого відношення не має.
Та-ак. — знову протягнув Гість. — Ближче до діла.
Іван Іванович зняв куртку й сумку:
Я вас слухаю.
У вас, значить, собака, — почав Гість. — А в мене, — він витяг папірець з кишені,— скарга на нього. Ось. — І подав хазяїнові папірець.
Читаючи, Іван Іванович хвилювався. Бім, помітивши це, самочинно зійшов з місця і сів у ногах у друга, мовби захищаючи його, але на Гостя вже не дивився, хоч і був насторожі.
Дурниці тут, — сказав Іван Іванович уже спокійніше. — Нісенітниця. Бім — собака добрий, нікого він не вкусив і не вкусить, нікого не скривдить. Собака інтелігентний.
Хе-хе-хе! — потрусив животом Гість. І чхнув недоречно. — У-у, бидло! — звернувся він незлобиво до Біма.
Бім ще більше одвернувся вбік, але зрозумів, що йдеться про нього. І зітхнув.
Як же це ви розглядаєте скарги? — спитав Іван Іванович, тепер уже зовсім спокійно й усміхаючись. — На кого скарга, тому й даєте її читати. Я б вам і так повірив, зі слів.
Бім помітив в очах Гостя смішинку. А той мовив:
По-перше, так годиться. По-друге, скарга не на вас, а на собаку. А собаці ми не дамо читати. — І засміявся.
Хазяїн також трошки посміявся. Бім навіть і не всміхнувся: він знав, що говорили про нього, а що й до чого, не міг утямити — надто вже незрозумілий Гість виявився. Той тицьнув пальцем на Біма й сказав:
Собаку треба звільняти. — І відмахнув рукою до дверей.
Бім зрозумів, що від нього вимагають: йди звідси. Але від хазяїна він не відступив ані на сантиметр.
А ви покличте скаржницю — поговоримо, може, владнаємо, — попросив Іван Іванович.
Гість, понад сподівання, вийшов і певдовзі повернувся з жінкою:
Ось, привів тобі тітку, значить.
Бім її також знав: невеличка на зріст, писклява й гладка, вона, одначе, цілими днями сиділа на лавці в дворі з іншими вільними від роботи жінками. Якось Бім навіть лизнув їй руку (не від повноти почуттів тільки до неї особисто, а до людства взагалі), від чого та заверещала і почала кричати щось на весь двір, звертаючись до відчинених вікон. Що вже вона там кричала, Бім не зрозумів, але злякався, кинувся геть і почав дряпатися в двері додому. Більше провини за ним перед Тіткою не було. І ось вона увійшла. Що з ним зробилося! Він спершу припав до ніг хазяїна, а коли той погладив його, то, підібгавши хвоста, пішов до лежака і скоса дивився звідти на неї. Він нічого не розумів із Тітчиних слів, а вона скрекотіла сорокою і весь час показувала свою руку. Тітка розмахувала руками, сердито зиркала на Біма, і він зрозумів: це за те, що лизнув не тому, кому слід. Молодий, молодий був Бім, тому й не все ще тямив. Можливо, він думав і так: "Винен, звичайно, та що вдієш тепер". В усякому разі, щось таке в його очах було.