Білий Бім Чорне вухо

Сторінка 6 з 53

Гаврило Троєпольський

Отак і серед нас, людей: є скромні люди з чистим серцем, "непомітні" й "маленькі", але з величезною душею. Вони ж ото й прикрашають життя, вміщаючи в собі усе найкраще, що є в людстві,— доброту, простоту, довір'я. Так і пролісок здається краплинкою неба на землі…

А через кілька днів (учора) ми були з Бімом на тому самому місці. Небо окропило ліс уже тисячами голубих цяточок. Шукаю, видивляюсь: де ж він, отой найперший, найсміливіший? Здається, ось він. Він чи це він? Не знаю. Їх так багато, що отого вже не помітиш, не знайдеш — загубився серед тих, що прийшли за ним, змішався з усіма. А він же такий маленький, та героїчний, такий тихий, але настільки напористий, що, здається, саме його злякалися останні приморозки, підкорилися, викинувши вдосвіта білий прапор останнього інею на узліссі. Життя йде.

…А Бімові нічого з цього не дано зрозуміти. Навіть образився тоді, приревнував. А втім, коли було вже багато квітів, він і тоді не звертав на них уваги. При натасці ж поводився не дуже гарно: розхвилювався без рушниці. Ми з ним на різних ступенях розвитку, але дуже й дуже близькі. Природа творить за стійким законом: потреба одного в іншому, почипаючи з найпростіших і закінчуючи високорозвиненим життям, скрізь — цей закон… Хіба зміг би я витримати таку жахливу самотність, якби не було Біма?

…Як вона потрібна була мені! Вона також любила проліски. Минуле мов сон…

А хіба не сон — сучасне? Хіба не сон це — вчорашній весняний ліс з голубизною на землі? Що ж: голубі сни — божественно-цілющі ліки, нехай і тимчасові. Звичайно, тимчасові. Бо коли б навіть і письменники проповідували тільки голубі сни, обходячи сірий колір, то людство перестало б дбати про майбутнє, сприйнявши сучасне як вічне і в майбутньому. Доля приреченості в часі й полягає в тому, що сучасне повинно

стати тільки минулим. Не в людській владі наказати: "Сонце, зупинися!" Час невпинний, нестримний і невблаганний. Усе — в часі і в русі. А той, хто шукає лише стійкого голубого спокою, той весь уже в минулому, чи молодий він і дбає лише про себе, а чи старий — вік не має значення. Голубе має свій звук, воно звучить як спокій, забуття, та тільки тимчасове — всього лише для відпочинку; таких хвилин ніколи не треба пропускати.

Якби я був письменником, то неодмінно звернувся б так:

"О бентежна Людино! Хвала тобі навіки, мислячій, стражденній заради майбутнього! Якщо тобі захочеться спочити душею, йди напровесні у ліс до пролісків, і ти побачиш чарівний сон дійсності. Йди мерщій: за кілька днів пролісків може й не бути, а ти не зумієш запам'ятати чари видіння, дарованого природою. Йди, спочинь. Проліски — на щастя, кажуть у народі".

…А Бім спить. І бачить сон: подригує ногами — біжить уві сні. Цьому проліски "до лампочки": голубе він бачить лише сірим (так уже влаштований зір у собаки). Природа створила мовби очорнителя дійсності. Спробуй переконай його, любого друга, щоб він бачив з точки зору людини. Хоч голову відрубай, а бачитиме по-своєму. Цілком самостійний пес.

РОЗДІЛ 3

Перший Бімів недруг

Минуло літо, веселе для Біма, радісне, переповнене дружбою з Іваном Івановичем. Походи на луги й болота (без рушниці), сонячні дні, купання, тихі вечори на березі річки — чого ще треба собаці? Нічого не треба — це справді так.

Під час тренувань і муштри вони зустрічалися і з мисливцями. З цими знайомство відбувалося негайно, бо з кожною такою людиною був собака. Ще до того, як сходилися хазяї, обидва собаки бігли один до одного й коротко бесідували на собачій мові жестів і поглядів:

"Ти хто: він чи вона"" — питав Бім, обнюхуючи відповідні місця (звичайно, для проформи).

"Сам бачиш, що тут питати", — відповідав собака.

"Як життя?" — весело запитував Бім.

"Працюємо!" — звискнувши, відповідав співрозмовник, кокетливо підплигнувши на всіх чотирьох ногах.

Після того вони мчали до хазяїв і то одному, то другому доповідали про знайомство. А коли обидва мисливці вмощувалися для розмов у затінку під кущем або під деревом, собаки так весело гасали, що аж язик не вміщався в роті. Тоді вони лягали коло хазяїв і слухали тиху задушевну розмову.

Інші люди, окрім мисливців, для Біма були малоцікаві: люди, та й годі. Вони гарні. Але не мисливці ж!

А от собаки, ці — різні.

Одного разу в лузі зустрівся він з кудлатенькою собачкою, вдвічі меншою од нього, чорненькою такою. Поздоровкалися стримано, без кокетства. Та й яке вже там кокетство, коли нова знайома на звичайний для таких випадків перелік запитань відповідала, ліниво змахуючи хвостом:

"Я їсти хочу".

З рота в неї пахло мишеням. І Бім спитав здивовано, обнюхавши її губи:

"Ти з'їла мишу?"

"З'їла мишу, — відповіла та. — Я їсти хочу". І заходилася гризти білий вузлуватий очеретяний корінь.

Бім хотів покуштувати цей корінець, але вона, протестуючи, сказала знов те саме:

"Я їсти хочу".

Бім почекав сидячи, поки вона догризла все, і запросив її з собою. Та пішла, не перечачи, трюхикаючи за ним, розкудлана, але чиста (певно, любила купатися, як і більшість собак, через що влітку вони її не бувають брудними, навіть бездомні). Бім привів її до хазяїна, котрий здаля стежив за знайомством свого друга. Але Кудлатка не повірила одразу в чужу людину, а сіла віддалік, незважаючи на те, що Бім перебігав від хазяїна до неї і назад, кличучи її, запевняючи. Іван Іванович зняв рюкзак, витяг звідти ковбаску, відрізав маленький шматочок і кинув Кудлатці.

До мене, до мене, Кудлатка. До мене.

Шматочок упав метрів за три від неї. Вона, обережно переступаючи, дотяглася, з'їла його і сіла тут же. За новим шматочком наблизилася ще. А потім їла вже біля ніг людини, навіть дозволила погладити себе, хоч і з побоюванням. Бім і Іван Іванович віддали їй усе кільце ковбаски: хазяїн кидав шматки, а Бім не заважав Кудлатці їсти. Усе як звичайно: кинь шматочок — підійде ближче, кинь другий — ще ближче, за третім, четвертим — уже біля ніг опиниться і служитиме вірою і правдою. Так думав Іван Іванович. Він обмацав Кудлатку, погладив по загривку й сказав:

Ніс холодний — здорова. Це добре. — І дав команду обом: — Руш, руш!

Кудлатка не розуміла таких слів, одначе коли вона побачила, як Бім помчав стрілою по траві, то збагнула: треба бігати. І звичайно, вони розігралися по-собачому так, що Бім забув навіть, чого він взагалі тут. Іван Іванович не заперечував, а йшов собі та й ішов, насвистуючи.