Біме, здрастуй!
Бім підбіг і подав лапу. Це ота сама добра жіика, яка возила Біма з хазяїном на полювання, до автобусної зупинки. Вона!
Чогось давно не видно хазяїна? Чи захворів Іван Іванович?
Бім здригнувся: вона знає, вона, можливо, до нього й їде!
А коли вагон рушив, він стрибнув туди через поріжки. Жінка-пасажир дико зойкнула, чоловік загорлав: "Ге-еть звідси!", дехто сміявся, співчуваючи Бімові. Вагоновод зупинила трамвай, вийшла з кабіни, заспокоїла пасажирів (Бім помітив це) й сказала Бімові:
Іди, Біме, іди. Не можна. — Злегенька підштовхпула його й додала: — Без хазяїна не можна. Без Івана Івановича.
Що ж вдієш: не можна, значить, не можна. Бім сів, посидів трошечки й затрюхикав у той бік, куди поїхав трамвай. Тут вони їздили з хазяїном, тут — це напевно, ось поворот біля вежі, ось постовий міліціонер, — тут!
Бім швидко біг трамвайною лінією, не перетинаючи її павіть на поворотах. Міліціонер засюрчав. Бім на ходу обернувся й побіг своїм шляхом далі. Він поважав міліціонерів: такі люди ніколи не кривдили його, ні разу; він пам'ятав і те, як його вперше приводили в міліцію, усе пам'ятав, розумний пес; звідти вони пішли з Дашею додому, і все було добре. До того ж він не раз бачив міліціонера з собакою — чорним таким, надто серйозним з першого погляду; з ним він навіть знайомився колись на тротуарі: Іван Іванович і міліціонер підпустили їх близепько й дали змогу досхочу наговоритися.
"Від нього пахне лісом", — сказав чорний собака, дивлячись на міліціонера.
Були вчора на полюванні,— підтвердив Іван Іванович.
"Який же ти чепурун!" — мовив Бім до чорного, завершуючи законну процедуру обнюхування.
"А як же інакше! Така робота", — крутив обрубком хвоста чорний.
Задля зміцнення дружби вони навіть розписалися на одному ж таки дереві, внизу.
Ні, міліціонер — людина гарна, він собак любить, тут Біма вже не обдуриш.
І він біг собі й біг помаленьку вздовж трамвайної лінії, але тільки збоку, бо пам'ятав, що наступати на залізні смуги не можна — причавлять ногу.
На кінцевому кільці він дав коло за ходом трамвая і застопорив біля зупинки. Посидів, подивився: люди навкруг усі добрі.
Так. Це вже чудово.
Звідси вони переходили з Іваном Івановичем вулицю — он до того місця з дощечкою на стовпі. Бім пішов туди не поспішаючи і сів поруч з невеличкою чергою, яка очікувала автобуса. Придивився: знову поганих людей не видно.
Коли підійшов автобус, черга заповзла в двері, а Бім потюпав останнім, як і годиться кожному скромному собаці.
Ти куди? — закричав шофер. Раптом він ще раз глянув на Біма й проспівав: — Стривай, стривай. Та ти знайомий мені.
Бім ураз зрозумів, що це — отой друг, який узяв папірець із хазяїнових рук. І закрутив хвостом.
Пам'ятає, собача душа! — вигукнув шофер. Потім подумав і покликав Біма в кабіну: — До мене!
Бім умостився там, притиснувшись до стіночки, щоб не заважати, сів, якийсь схвильований: адже саме цей шофер і віз їх отоді до лісу, на полювання.
Автобус хурчав і хурчав, їхав і їхав. Замовк він біля тієї зупинки, де Бім завжди виходив з Іваном Івановичем у ліс. Отут Бім і запалився! Він дряпався в двері, скавулів, просив слізно: "Випусти. Мені сюди й треба".
Сидіти! — суворо гримнув шофер.
Бім підкорився.
Автобус знову захурчав. Один з пасажирів підійшов до шофера й спитав, показуючи на Біма:
Твій собачка?
Мій, — відповів той.
Учений?
Не дуже… Але розумний. Бачиш? Дивися: лежати!
Бім ліг.
Може, продаси собачку? Мій помер, а я отару овець пасу.
Продам.
Скільки?
Четвертак.
Ого! — вимовив пасажир і відійшов, на ходу пом'явши Біма за вухо, примовляючи: — Гарний собака, гарний.
Бімові дуже знайомі ці добрі слова, хазяїнові слова. І він крутнув хвостом до чужого.
Бім тепер зовсім не знав, куди їде. Але, дивлячись у вітрове скло з кабіни, він примічав шлях, як і кожен собака, що вперше їде новим місцем: так уже ведеться в собак — ніколи не забувати дороги назад.
На одній із зупинок той Гарний чоловік, від якого пахло травою, вийшов з автобуса. Шофер також вийшов, залишивши Біма в кабіні. Бім стежив за ними, не зводячи погляду. Ось шофер показав у Бімів бік, ось він узяв за плече Гарного чоловіка, а той, усміхнувшись, вийняв папірці й віддав їх, потім, перекинувши рюкзак через плече, зайшов до кабіни, зняв із себе пасок, причепив Біма за нашийник і сказав:
Ну, ходім. — А за кілька кроків від автобуса, обернувшись," спитав: — Як же звуть його?
Шофер запитливо подивився на Біма, потім на покупця і впевнено відповів:
Чорне вухо.
Але ж не твій собака? Признайся.
Мій, мій. Чорне вухо, справді.— І поїхав.
Отже, Біма було продано за гроші.
Він розумів, що відбувається не те, зовсім не те. Але чоловік, пропахлий травою, був явно добрий, і Бім пішов з ним поруч, сумний і збентежений.
Ішли, ішли вони мовчки, і раптом той чоловік звернувся безпосередньо до Біма:
Ні, ти не Чорне вухо: так собак не звуть. А знайдеться твій хазяїн — віддасть мої п'ятнадцять карбованців. Що там казати!
Бім дивився на нього, нахиливши голову набік, нібито хотів сказати: — не розумію тебе, людино.
А ти, брат, видно, собака розумний, гарний.
Ось і ще раз він сказав слова, які так часто повторював хазяїн. Тепер Бім закрутив хвостом, дякуючи за ласку.
Ну, коли таке діло, живи зі мною, — вирішив чоловік.
І вони пішли далі. Разів зо два Бім у дорозі пробував-таки впертися, натягував поводок і показував поглядом назад (відпусти, мовляв, мені — не туди).
Чоловік зупинявся, гладив пса, говорив:
Та що там уже… Що там уже.
Тут би — зовсім пусте: гризонув за пасок раз-другий і — навпіл. Але Бім знав: поводок для того, щоб за нього водили, щоб собака йшов не далі й не ближче, ніж це годиться. І перестав проситися.
Йшли вони спочатку лісом. Дерева були замисленими й мовчазними — голі, холодні, заспокоєні морозцем; трава у лісі пожухла, немічна й сплутана, застигла. Тужно Бімові, журливо.
Потім потяглась озимина, що килимом укрила землю, м'яка і весела. Трохи полегшало Бімові: простір, неймовірно багато неба, поруч веселе насвистування людини — це завжди було гарно при Івані Івановичу. Та коли дорога пішла по зябу — знову веселого мало: земля чорнясто-сіра з цятками крейди, а грудок на ній ніяких; вона здавалася мертвою, подекуди напівмертвою — розпилена, зношена земля.