Важко, — зітхнувши, згодилася Люся щиросердо, з зажурою в очах. Вона ж бо й запитала Толика тільки тому, що завжди думала про своїх тата й маму. Тому й сказала: — А мої тато-мама далеко. Літаком полетіли. Ми з бабусею удвох… — І зовсім весело додала: — У нас два карбованці на день, он скільки!
Вистачає, хвалити бога, — підтримала Степанівна — Десять буханців білого хліба можна купити. Куди та-ам! А бувало ж, давно ото — згадаєш… Та що та-ам! Аж тужно: чоловікові чоботи, твого дідуся чоботи, Люсю, віддала за буханець…
А коли це було? — спитав Толик, здивовано звівши бровенята.
У громадянську війну. Давно. Вас і на світі не було. Боронь вас боже від такого.
Толик вражено дивився на Люсю і на Степанівну: для нього зовсім було незрозуміло, як де так, щоб тато й мама не жили з дітьми і щоб колись хліб купували за чоботи.
Степанівна глянула на нього й угадала його думки:
Та й поїхати нам не можна: квартиру ж бо треба берегти… бо заберуть… Тепер ось і цю треба берегти, поки приїде"! Іван Іванович. Аякже! Само собою: ми ж сосіди з Іваном Івановичем.
Бім придивився до Степанівни й здогадався: Іван Іванович є! Але де він? Шукати, треба шукати. І він почав проситися, щоб його випустили, та його бажання не задовольнили. Він ліг коло дверей і став чекати. Здавалося, ніхто з присутніх йому не потрібен. Чекати! — ось мета його існування. Чекати і чекати.
Толик помітив, що бабуся Степанівна говорить неправильно — "сосіди", але тепер, на відміну від першої зустрічі, змовчав, бо він уже поважав бабусю, хоч і не міг би сказати, за що, коли б його спитати про це. Так просто — Люсина лагідна бабуся. Ось Бім, любить же він Степанівну. Толик так і спитав:
Бімко, ти любиш бабусю Степанівну?
Бім не тільки знав імена усіх, не тільки знав, що без імені не існує жодної істоти, навіть звичайного шолудивого собаки, але він слухняно виконував, коли діти наказували, чиї капці треба принести. Він і тепер, по очах Толика і Степанівни, по її усмішці, зрозумів, що мова йде саме про неї, тому підійшов і поклав їй голову на коліна.
Степанівна раніше була байдужа до собак (собака, то й собака, велике там діло!), а Бім змусив її любити, змусив своєю добротою, довір'ям і вірністю своєму другові-людині.
Теплі і милі оці чотири істоти в чужій квартирі — три людини та один собака. У Степанівни на душі було також тепло й спокійно. Що ще треба на старості!
Потім, згодом, через багато років, Толик буде згадувати оці надвечірні години із ясно-бузковим вікном. Буде. Звичайно, буде, якщо його серце залишиться відкритим для людей і якщо п'явка недовір'я не присмокчеться до його серця… Але того разу він похопився:
Мені на дев'яту треба додому. О дев'ятій — спати, точно. Завтра я тобі, Люсю, принесу альбом для малювання і чеські кольорові олівці — в жодному магазині таких ні за гроші, ні за чоботи не купиш. Закордонні!
Справді?! — зраділа Люся.
А ти хоч татові сказав, куди ходиш? — спитала Степанівна.
Ні-і. А що?
Треба сказати. Аякже, Толику? Неодмінно.
Він же не питає. І мама не питає. Я на дев'яту завжди вдома.
Коли Толик ішов додому, Бім дуже, дуже просив, щоб випустили, та марні були благання. Його берегли й жаліли, не догадуючись, як він страждав і тужив за другом, хоч і любив їх.
Наступного дня Толик не прийшов. А Люся так ждала його з альбомом і олівцями, яких не буває в магазинах і які не купити за гроші. Так ждала! Вона й Бімові повторила кілька разів:
А Толика немає. Толик не йде.
Бім, звичайно ж, зрозумів, чого вона непокоїться, та й час, коли приходив Толик, уже минув, тому він разом з Люсею зазирав через вікно на вулицю і нетерпляче ждав його.
Але Толик не з'явився.
"Сказав батькові", — подумала Степанівна, а вголос вимовила:
Ось тобі й собака… Погано буде нам без Толика. Хто ж водитиме Біма?
У Люсі стислося серденько, воно віщувало щось лихе.
Погано, — тремтячим голосом згодилася вона.
Бім підійшов до неї, дивився на долоньки, що затулили личко, і стиха проскавулів (не треба, мовляв, Люсю, не треба). Він пам'ятав, як Іван Іванович, сидячи за столом і спершись ліктями, іноді так само затуляв долонями обличчя. Це було погано — Бім знав. Бім завжди у таких випадках підходив до нього, а хазяїн гладив йому голову й говорив: "Спасибі, Біме, "спасибі". Ось і Люся також: відняла долоньку від обличчя й погладила Біма по голові.
Ну от і все, Люсенько, от і все. Нащо й плакати? Толик прийде. При-ийде, не турбуйся, дитинко. Толик прийде, — втішала бабуся.
Бім підшкутильгав до дверей, нібито хотів сказати: "Толик прийде. Ходімо пошукаємо його".
Проситься, — сказала Степанівна. — Я вже почала розуміти його. Та не водити не можна — живе ж бо…
Люся трохи підняла вгору підборіддя і, чого не було досі, промовила твердо:
Я поведу сама.
Степанівна раптом помітила: дорослішає дівчинка не щоднини, а щогодини. І їй також гірко стало, що Толик не прийшов.
…Дівчинка з собакою ішла вулицею. Назустріч — троє хлопчаків.
Дівчинко, дівчинко, — заторохтів один з пих, рудий Кононлястик, — собачка в тебе — чоловічого чи жіночого роду?
Дурень! — коротко відповіла Люся.
Усі троє оточили Люсю з Бімом, а вона ладна була заплакати від першого в її житті хамства. Але, побачивши, що шерсть у Біма на холці здибилася і він нахилив голову, раптом посміливішала й різко крикнула:
Ану, геть звідси!
Бім так гавкнув, так рвонувся, що всі троє так і сипонули врізнобіч. А Кононлястик, відбігши та образившись за свій власний страх, закигикав по-чаїному:
Е! Е! Дівчисько з псом! Е! Безсовісна! Е! Е!
Люся чимдуж побігла додому. Бім, звичайно, за нею. Вперше в житті він зустрів погану маленьку людину — Коноплястика.
Після такого випадку Біма знову почали випускати самого, як і раніше. Спочатку Люся виходила за ним і, стоячи за рогом, стежила, посвистуючи по-хлопчачому, щоб далеко не відходив. Потім Степанівна рано— вранці відпустила його самого. З цього разу й зовсім він гуляв сам, а ввечері повертався й охоче їв.
І треба ж такому трапитись! Якось на перехресті, на переході через трамвайну лінію, його хтось покликав:
Біме!
Він озирнувся. З дверей трамвая висунулася знайома вагоновод: