І лось гарно, І олень гарно, І миша гарно, А собака краще.
Ще в мене були морські свинки, але мама сказала, що від них дуже смердить у квартирі, затуляй носа, і віддала чужій дівчинці. А Біма я все одно знайду, хай навіть ви мене й не відпустили. Все одно знайду, сказав, знайду і знайду. Хоч ви Ганна Павлівна, мені все одно".
У Ганни Павлівни очі на лоба полізли: "Він же з рамок геть вискочив! Він же казна про що думає. В тихому болоті…" Останню думку вона не захотіла додумувати, бо була педагогом, а просто, з почуттям обов'язку, поставила двійку.
Ось як воно виходить. Ганну Павлівну вважали за одну з найкращих учительок, діти її також начебто любили і слухалися, за винятком деяких, які, одначе, бувають у кожному класі. Виховання — річ складна, дуже складна, скажу я вам, тому, очевидно, Толик і написав ось такий, один із перших своїх, твір: просто від незбагненної кривди і, звичайно, несвідомо, якщо мати на увазі, що про морських свинок у Ганни Павлівни жодних запитань в темі не було. Може, коли підросте, він і зрозуміє свою помилку дитинства, але поки що йому цього не збагнути. Він навіть не прийшов у клас після перерви. А це вже — надзвичайна подія! Толик поїхав із свого нового району в інший, старий, в ту школу №… і врешті допитався у хлопців про все: коли вони бачили Біма і де він живе. Собі на радість, він довідався також, що ногу зовсім не відірвано, а вона тільки висить, і пішов з хлопцями у той будинок, до Біма.
Він натиснув кнопку дзвінка. Бім відповів запитанням: "Гав! (Хто там?)"
Це я — Толик! — гукнув гість. Потім почув, як Бім, притуливши носа до щілини, пирхав і втягував повітря. — Біме, це я — Толик.
Бім звискнув, загавкав. Так він кричав: "Здрастуй, Толику!"
І хлопчик його зрозумів, вперше зрозумів фразу із собачої мови.
Степанівна, почувши гавкіт і розмову людини з собакою, вийшла:
Тобі чого, хлопчику?
Я — до Біма.
Усе легко з'ясувалося. Вони увійшли вдвох.
Толик не пізнав Біма: живіт аж підтягло, скімшена шерсть, кособока хода, випнуті ребра — ні, це не Бім. Але очі, розумні і сповнені ласки, сказали: "Я — Бім". Толик присів навпочіпки і дав собаці волю. Бім обнюхував його, лизав піджачок, підборіддя, руки і нарешті поклав морду на носок Толикового черевика. Здавалося, він заспокоївся.
Усе розповіла Степанівна Толикові, незнайомому хлопчику, все, що знала про Біма і про Івана Іваповича, але не могла тільки пояснити, де і хто розчавив лапу.
Доля, — зітхнула вона. — У кожного собаки — своя доля.
Говорила вона з хлопчиком спокійно, хоча й з гіркотою, не хизуючись своєю старістю і не підкреслюючи свого великого життєвого досвіду, як рівна з рівпим.
А де табличка? — спитав Толик. — Була ж. Я читав.
Була. Тебе ж бо як звати?
Толик.
Толик — це добре… Була. Хтось зняв, мабуть. — Толик подумав: "Він зняв, Сірий дядько". Але все-таки вголос не сказав, бо ще не був упевнений у цьому. — І що я робитиму з ним, господи? — спитала Степанівна, дивлячись на Біма, — І шкода, і що робити — не знаю. Витинара б йому.
Ветеринара, — поправив Толик, теж не відчуваючи своєї переваги, і відповів на запитання "що робити" — Я приходитиму кожного дня після школи, водитиму його. Можна?
Так знайшовся у Біма новий маленький друг. Він щодня після обіду їхав через усе місто до Біма, ходив з ним по двору, по вулицях, по парку і, на втіху всім хлоп'ятам, говорив гордо:
Собака — найкращий друг людини.
Думка в цих словах була зовсім інша, ніж у творі, написаному під враженням образи.
Але твердо вирішив Толик: знайти того Сірого дядька й одверто поговорити з ним. У своєму новому районі він став чатувати на нього. І зустрівся-таки віч-на-віч.
Дядечку, — спитав він, трохи піднявши козирок картуза і заклавши руки за спину, — навіщо ви зняли табличку з Біма?
Ти що — очманів, хлопчику? — відповів той запитапням4 на запитання.
Ви ж його повели з табличкою. Не тільки я бачив.
І відпустив з табличкою. Він же мене вкусив! Авжеж, відпустиш, коли кусається, як вовк.
Ви, дядечку, брешете: Бім — ласкавий пес.
Я? Я брешу, щеня?.. Де твої батьки? Де твої батьки? Говори! — присікався він.
Якоюсь мірою Сірий казав правду. Саме якоюсь мірою: він не брехав, що його Бім укусив, і мав повне право обурюватись, але він брехав, що нібито не знімав таблички з нашийника. Першопричиною всього він вважав те, що Бім укусив його, а не те, що сам зняв у нього табличку. Отож перестановка місцями причини і наслідку завжди вигідний метод доказу. Він був глибоко переконаний, що каже правду, але те, що він казав не всю правду, — це вже його не обходило. А хто знає, де вона, причина, і де наслідок: собака вкусив спочатку чи табличку раніше було знято? Це так і залишиться таємницею для всіх. Але Толик був глибоко переконаний у тому, що Бім укусити Сірого не міг, тому що він — людина, а не заєць якийсь чи лисиця. Тому він і повторив ще раз:-.
Ви дурите мене, дядечку. Це — соромно.
Тпр-русь! — гавкнув дядько. І пішов, кривуляючи і відставляючи зад убік (мабуть, добряче хапонув його Бім).
Дивно, як бувають праві обидві сторони, коли один говорить напівправду, а інший не знає другої половини правди.
Проте Сірий ішов і думав: "Піде з тими шмаркачами в міліцію, доповість, вони прийдуть, побачать колекцію… Е ні, ювілейний, п'ятисотий не віддам. За нього можна дати двадцять будь-яких інших знаків". І він вирішив: "Найкраща оборона — напад".
Вдома він написав заяву, а потім одніс її у ветеринарний пункт. Там прочитали:
"…Біг собака (безпородний сетер з чорним вухом), з розгону вкусив, вирвав з відповідного місця мого організму шматок м'яса й побіг далі… Біг він як скажений, опустивши і хвіст, і голову до землі, очі були налиті кров-ю… Або його піймати і знищити, на що дати розпорядження бригаді ловців бродячих собак, або я буду скаржитися вище на ваш бюрократизм і бездушність у діяльності…" і т. д.
Ветлікар захвилювався:
Куди вкусив? Коли? Де? За яких обставин?
Сірий брехав, як справжній вигадник, тільки без анінайменшої уяви. Для лікаря ж усе було зрозуміло з особистого документа укушеного, а саме: укушепо бродячим собакою на вулиці! Він зняв телефонну трубку і викликав чергового пастерівського пункту.