Проте хоч як він просився, хоч як вимагав, Степанівна не випускала його. (Сиди вдома, ти — хворий). Але нарешті вона й тут зрозуміла, що Бім — істота жива, що він теж мусить вийти за потребою. Вона, безумовно, не знала, що траплялися випадки, коли собаки вмирали від розриву кишечника або задихалися від затвердіння, якщо тих собак не випускали понад три дні. А такі випадки траплялися не раз.
Степанівна була просто по-людськи жаліслива й добра. Не більше. Вона причепила поводок до нашийника й пішла. А Бім зашкутильгав поряд. У дворі, в далекому кутку, стояли двоє: стара сива жінка і кривий худющий собака — ось яка вийшла картина.
Хлопчаки вискакували з під'їздів, поспішали до школи, але багато хто з них підбігав і запитував:
Бабусю, бабусю, чому Бім на трьох ногах?
Або так:
Бімко, боляче тобі?
Та до школи треба бігти: це велика відповідальність — ходити до школи, найперша відповідальність у житті — перед батьками, перед учителем, перед друзями. Тому вони не затримувались, бігли далі. Ця обставина виявилася дуже важливою і для Степанівни, і для Біма, хоч вони ні про що й не здогадувалися, а просто пішли собі додому, коли на це настав час. Біля під'їзду їх зустрів Павтнтович (Павло Титович Ридаєв) і звернувся до Степанівни:
Таке, значить, діло. Пес оцей — собака путній, і його треба берегти. Коли вже хазяїн дав доручення, то ось тобі порада: візьми на цеп. Неодмінно. Бо втече. Не встережеш. Вискочить у двері й — каюк.
Та хіба ж можна такого розумного пса на цеп? — не дуже впевнено заперечила Степанівна.
Що, і тебе треба виховувати? Зваж: без хазяїна й без цепу собака відчує волю. І — каюк.
Та він же озлиться, цепним стане.
Зрозумій же, темна ти людино! Озлиться — зате живий буде. На цеп, на цеп — ось тобі й уся моя інструкція. Задля добра кажу: на цеп!
Не підкоритися голові будкому Степанівна не могла, тому вона й купила ланцюжок за карбованець десять і на ньому виводила Біма в двір. Але вдома відчеплювала його від нашийника й кидала в куток. Хитра бабуся Степанівна — і кози ситі, і сіно ціле. А втім, їй самій довелося виходити з Бімом всього лиш два-три рази, оскільки несподівано навколо Бімового імені розгорнулися незвичайні події.
РОЗДІЛ 9
Маленький друг, невірні чутки, таємний донос на Біма та авторський відступ
У школі, розповідаючи про новини, діти на першій же перерві розповсюдили чутку: є в їхньому дворі собака — ходив на чотирьох ногах, а тепер на трьох, і худющий-прехудющий, а був не худющий, і він був гладенький, а тепер розкудланий, був веселий, а тепер понурий, і звуть його Бім; хазяїна повезли до Москви на операцію, а водить його тепер бабуся Степанівна.
Чутка дійшла до одного з учителів-методистів; той на чергових районних зборах працівників освіти розповів про це наступного дпя в цікавому виступі приблизно так: росте молоде покоління чудове, воно "прилучається до ідеї доброти, що включає в себе жалість, як таку, до всього живого на Землі". Усе це він проілюстрував глибокою знову ж цікавістю однієї школи до якогось невідомого собаки з чорним вухом, чийого хазяїна надовго поклали на операцію.
Через три дні після того в усіх школах цього району міста говорили
дітям про жалість до тварин і розповідали, як гарно й тепло поставилися в школі номер ось такий до собаки. Але найбільш обережні, одначе, попереджали, що собака, в такому випадку, не повинен бути скаженим, чого й слід остерігатися. У школі, де вчився Толик, учителька розповіла про те ж саме, але просто й душевно.
Ну подумайте, діти, ви тільки подумайте! — говорила вона. — Якась жорстока людина одірвала собаці ногу (так трохи змінилася чутка вже поміж учителів: чутка є чутка!). Це негідно радянської людини! А нещасний собачка з чорним вухом тепер навіки каліка. — Вона знайшла у зошиті потрібну сторінку і вела далі: — Давайте, діти, напишемо твір, маленький і теплий, на вільну тему: "Я люблю тварин". Для вільного викладу й для того, щоб ви чого-небудь не наплутали, ось вам невеличкий план-запитальник.
І вона написала крейдою на дошці, зазираючи в зошит:
Як звуть вашого собаку?
Білий він, чорний чи який?
Гострі в нього вуха чи одвислі?
З хвостом він чи з обрубком?
Якої він породи, якщо це дома знають?
Ласкавий він чи злий?
Чи граєшся ти з ним, а якщо граєшся, то як?
Кусається він чи ні? Якщо кусає, то — кого?
Чи люблять його тато й мама?
За віщо ти любиш собаку?
Як ти ставишся до інших тварин (кури, гуси, вівці, олені, миші тощо)?
Чи бачив ти коли-пебудь лося?
Чому корову доять, а лося не доять (свійські тварини і дикі)?
Чи треба любити тварин?
Толик сидів як на голках, він не міг нічого писати. В загальній тиші він спитав, не витримавши:
Гайно Павлівно, а як звуть собаку з чорним вухом?
Вчителька зазирнула в блокнот і відповіла:
Бем.
Бім! — вигукнув Толик, розбурхавши цим вигуком увесь клас. — Відпустіть мене, Ганно Павлівпо. Будь ласка! Я піду шукати Біма, я його знаю — він дуже добрий. Будь ласка! — просив він жалібно, готовий від вдячпості цілувати руки Ганні Павлівні.
Толю! — суворо звернулась до нього Ганна Павлівна. — Ти заважаєш іншим працювати. Думай і пиши твір.
Толик сів. Він дивився на чистий аркуш зошита, а бачив Біма. Здавалося, він зосередився на вільній темі разом з усіма, але він написав тільки заголовок: "Я люблю тварин". Лише перед самим дзвінком він почав швидко-швидко складати відповіді. Навіть і після дзвінка він на якийсь час затримався, а Ганна Павлівна, як звичайно у таких випадках, сиділа за столом і терпляче ждала. Нарешті Толик, похмурий, невідомо чим незадоволепий, поклав перед Ганною Павлівною свій твір. І вийшов. Свою роботу, таким чином, він здав останнім, через те, як і завжди, Ганна Павлівна прочитала її найпершою (зверху лежить).
Толик докладно, навіть занадто докладно, відповів на всі запитання вільної теми. Його творіння містило навіть і поетичні спроби, хоч і з безсумнівним плагіатом з популярпої пісеньки, відомої кожному маляті, Загалом же все мало такий вигляд:
"Я ЛЮБЛЮ ТВАРИН
Його звуть Бім. Він білий з чорним вухом. Вуха одвислі. Хвіст справжній. Порода мисливська, не вівчарка. Ласкавий. Одного разу грався, але якийсь дядько-буркотун забрав, дурний і нікудишній дідуган. Не кусається. Мама і тато його любити не можуть, він чужий, з жовтою табличкою на шиї. За віщо люблю, не знаю, просто так. Курей, гусей, овець, оленів, мишей люблю, але мишей боюся. Лося поки що не бачив, вони в місті не живуть. Корову доять, щоб було молоко в магазинах і щоб виконувався план. ("Та він же дефективний!" — подумала Ганна Павлівна). Лося не доять тому, що в магазинах не буває лосячого молока і воно нікому не потрібне. Тварин любити треба, а собака найкращий друг людини. Я склав оце пісеньку: