– Не зовсім, – сказала Ванда. – Чому вам було від світу ховатися?
– А я й не ховалася, – сказала Аполінарія. – Я жила. Як трава. Але без інтересу. Жила, бо треба було жити. І все сподівалася: хтось рідний колись мене знайде…
– Перебирайтеся до мене, – сказала Ванда. – Ми з Мирославою живемо самі.
– Дякую, – сказала Аполінарія, – але я це зроблю тільки тоді, коли мені припече. Приймеш мене?
– Прийму, – сказала Ванда.
– Не боїшся клопоту? Старі вередливі й вимогливі.
– Ви невередливі й невимогливі, – сказала Вандла.
Аполінарія якось хрипко засміялася.
– Це правда, – сказала вона. – Але в мене є щось і погане.
– Що ж у вас є погане? – спитала Ванда.
– Часом мені хочеться… упослідитись. Так, як це тільки можна в житті.
– Не зрозуміла.
То й добре… Це ви на цвинтар ходили? Я теж хотіла піти, але передумала. Знаєш чому?
Ванда повернулася до неї.
– Бо я їх усіх забула. І тебе я забула… Останнім часом навіть перестала сподіватися, що ти колись мене знайдеш.
– Але я знайшла вас, тьотю, – тихо сказала Ванда.
– Мені навіть трохи й шкода, що їй прийшла, – мовила, розтягуючи слова.
– Чому це?
– Тому що я не зможу про те забути. Що є на світі ти і твоя чудова донечка.
– А ви не забувайте. Бо ми таки є…
Аполінарія знову засміялася якось дивно і хрипко, і Мирослава звернула увагу на її руки. Жилаві, з покрученим жиллям, темні, покриті плямами старечого ластовиння. Пальці в старої були довгі, вони нервово спліталися й розпліталися.
5
Вони йшли немощеною дорогою, і тією дорогою поверталися і цвинтаря люди. Це були вже інакші люди, якісь утомлені, вичерпані; чоловіки в несвіжих, пом'ятих сорочках, з несвіжими й помнутими лицями йшли, заплітаючи ногами. Ті діти, які раніше їхали на їхніх карках, сиділи на руках у матерів. Сонце похилилося до заходу і плуталося між хмар, які наполовину заповнили небо, якісь рідкі, порвані, пасматі хмари. По вулиці пробігли, дзвонячи колесами з ключками, троє хлопчаків, і Мирослава відчула, що світ навколо неї незвичайний. Мала надмір вражень, які накопичились у ній зовсім так само, як оті хмари в небі, бо також були пелехаті, порвані, пасматі. Бо вона наповнилася сьогоднішнім днем, як дзбанок водою, та й облич зібралося в її уяві, барв, якихось не до кінця зрозумілих слів, чогось оповідженого, але незбагненного, забагато. Трохи було в ній тривоги, трохи смутку, трохи схвильованої музики, а ще більше загадок, які вона не мала розуму розгадати і які, здається, ніколи не розгадає, адже дорослі вміють говорити натяками, а вона ще не вміє і не посилить увійти в їхній світ, бо вона в світі, як билина в полі, а може, як оця тітка Аполінарія. Але ні. не могла дівчинка зараз думати про те, що сьогодні почула й довідалася, бо мала майже неживі ноги і забиту сколошканими хмарами голову, бо очі в неї таки падали, очі її майже спали. В руці вона тримала бабину писанку з химерною в'язанкою сплутаних змійок, і ця писанка гріла її трохи спітнілу долоню. Дівчинка думала, що такі дні, як сьогоднішній, даремно не минають, що такі дні початок дивного, глибокого й не до кінця збагненного одкриття, бо світ – це не лише отака дорога, по якій іде вона і всі ці люди, бо світ щодня чимось завершується і щодня вичерпується, але не розв'язує своїх загадок і таємниць; бо сонце недаремно виривається з полону розкудланих хмар і б’є на людей пучками світла. Тоді людські обличчя дивно освітлюються, і освітлюється в душі якась криничка без дна, і в цій криничці тоне щось таке, як писанка, – образ сьогоднішнього сонця, а може, тільки жовток писанки цього дня. І той жовток прискає від себе промінням, бо вона вся зараз – ота криничка і жовток, що має з того чуда створитися.
– Зовсім ти пристала, сказав згори материн голос. – А що, як не ходитимуть трамваї?
– Я не втомилася, мамо, – мовила Мирослава десь таким голосом, як павутинка, в неї й вуста тремтіли. – Я дійду…
Але вона знала, що не дійде. Що трамвай має з'явитися, коли те сонце хоч трохи її жаліє. Те сонце має посприяти їй, адже воно милосердне. Воно обов'язково вчинить так, щоб по чорних дрогах заструмувала електрика, годі оживуть трамвайні мотори, і червоні звірі побіжать по синіх рейках, бо не тільки вона, але й усі ці люди, які повертаються з цвинтаря, повтомлювалися, вони позалишали на тих цвинтарях частинку себе, і та частинка – хрести, і горбки, і паски, і крашанки на могилах, та частинка – поставлені в траві наповнені чарки із невипитим трунком, та частинка – їхня утома, бо втома – це і є залишені частки себе, згублені слова, розмови, запах зілля, який, здається, зараз супроводжує всіх їх, бо всі вони ідуть однією дорогою під одним сонцем, вони, зрештою, один трамвай у цьому дні; отже, трамваї зараз повинні ходити, думала Мирослава, бо інакше тяжко їй і цим людям буде.
І трамвай прийшов. Червоний, добродушний, з розчиненими дверима, з дугою й вірьовками, які тяглися вії тієї дуги, із спокійним дідком за кермом і тлустою кондукторкою в обвислій червоній кохті з остріпанимн рукавами, з брезентовою сумкою на грудях, через що нагадувала вона кенгуру. На дротяну катушку було насаджено два мотки квитків, і всі ці люди, які зморено стояли на зупинці, раптом ожили і рвонулись у двері й почали чавити один одного, закричали тонко жінки, хрипко загукали чоловіки, заверещали діти – всі перлися й перлися всередину, чіпляючись один за одного, штовхаючись, тручись і лаючись. Ванда пхала перед собою Мирославу, її чавили, стискали, смикали, наступали їй на ноги, вона бачила якісь обличчя, що мигали, з роздертими ротами, з роздутими, ніби в коней, ніздрями – могутня сила тлуму несла її вперед і нарешті вкинула в трамвай, де вже репетувала, мов заведена, кондукторка. Але люди лізли й лізли, хто встигав – падав на сидіння, а хто ні – хапався за ручки, привішені на брезентових пасах. Трамвай задеренчав і видихнув із себе повітря; Ванда встисла Мирославу на вільне сидіння, а сама стала поруч, розставивши ноги тримала спиною всю оту наелектризовану юрбу, яка все ще перла й перла. І вже не було в цьому трамваї й продуху, ніякого вільного простору, хіба що над головами; руки приліплювалися до ручок, по декілька на одну, все ще верещали діти, – і трамвай рушив, покотився по синіх рейках, і люди захитались у спільному ритмі, поступово затихали, поступово переставали ревти й діти, репетувала одна тільки кондукторка, яка примудрялася рухатись у цьому тлумові, продиралася крізь нього, як крізь стіну, вихоплювала з гарячих рук копійки, і ті копійки пірнали в брезентову сумку. Натомість рвала пітними пальцями паперову стрічку – кондукторка репетувала і лізла між гарячих спин, грудей, ніг і рук, між облич. Трамвай котився й котився, і Мирослава була певна, що й на підніжках у нього висіло ціле гроно, цілий рій тих, хто не зумів утиснутись у середину – звідти все ще долинали крики. А за вікном стрибало, ніби сміялося з них усіх, сонце, воно порозштовхувало, порозкидало хмари, пообривало їх і котилося, як оте хлоп’яче колесо, але без ключки, вкочувалось у рідке гілля ще необлистяних дерев, чухрало його й виривалося на волю. Трамвай тремтів, і хитався, і трусився на синіх рейках, ніби йому бозна-як весело, ніби й він реготав разом із тим веселим, стрибливим сонцем. І Мирослава забула про все: про цвинтар, ласки, крашанки, материну тітку Аполінарію, її хазяйку, песика, який так раптово полюбив її, хлопців із колесами і з ключками; вона дивилась у вікно, огріта притисненим теплим материним тілом, і твердо знала, що це тіло береже її від розхвильованого і стисненого, немилосердного тлуму, бо вона, її мати, ніби розп’ялася й терпить, і витримує той тиск і натиск, і за цією загорожею Мирослава відчулася маленькою, але захищеною, і в цьому тлумі, де все ще сварилися, змагалися й тислися, вона знайшла куточок затишку і сиділа тихо, як мишка, в тому куточку, облита жовтим сонцем і синім днем, бо вона була людинка від цих людей, людинка від оцих будинків, що пливли і підстрибували обіч, дитинка від цього сонця і дерев, і їй учулася при тому тиха й барвиста музика, а в руці вона й далі тримала теплу писанку, яка гріла її ледь спітнілу долоню, і змійки, намальовані тіткою Аполінарією, тихенько ворушилися й лоскотали їй шкіру, від чого з'являлася своя музика, яку їй ніколи не зіграти, ніколи не почути в чужому виконанні, але яка надійно оселилася в її душі і яка залишиться там. здається, довіку. Трамвай зупинявся, викидав із себе зайвих, і простір поступово прочищався, люди розступалися, зітхали й починали мирні балачки, рої з приступок розлетілися, а кондукторка дісталася нарешті до свого місця, прогнала звідти білоголового, як сметаною облитого, хлопчика з подряпаним носом, впала на сидіння, аж охнуло воно, й почала віддуватися. віддихуватися, ніби була міхом цієї чудної кузні. Де кувалися вигуки і де вряди-годи витягувався, як розпечений метал, дитячий крик.