– А чого ж я тут сиджу?
– Ну, я не знаю! Може, вам удобніше після того, що я сказала, старушки не тривожить. – Вона перевела очі на Мирославу. – Красіва у вас донечка…
Мирослава зашарілася і схилилася до песика, який аж стрибав до неї.
– Знаєте що, мадам, – сказала сухо Ванда. – Я прийшла побачитися зі своєю тіткою і хочу з нею перебалакати…
– Ну да, – зітхнула жіночка. – Це вже вам про її золото розказали. Ну що ж, хай оддає його вам, – вона повернулася й пішла в хату. – Зараз покличу! – повернулася вона від дверей.
– Кличте, кличте, – неприязно озвалася Ванда.
Тітка Аполінарія вийшла хвилин через п’ятнадцять. Була майже така, як уявляла її Мирослава: ставна, худа, з обличчям трохи й величавим, у сірому, в квіточку ситцевому платті, з матерії простої, але, як здалося дівчинці, й накрохмаленої. Стала на ганку і якийсь час дивилася на них, Ванда аж підхопилася з місця. З дверей визирало непомірно зацікавлене лице господині, була вона вже без хустки, і її простоволоса голівка здавалася зовсім маленькою. Зрештою, господиня й собі вислизнула на ганок, але тітка Аполінарія повернула до неї голову і сказала глухо, але виразно:
– Вибачте, Маріє Іванівно, це прийшла до мене моя племінниця, і я маю до неї невеличку розмову.
Говорила вона правильно, цілком літературно, голосом добре поставленим, як у актриси, і Мирослава ще більше здивувалася.
– Ну да, ну да, – сказала господиня, але не подумала піти.
Тоді тітка Аполінарія розвернулася до неї всім тілом:
– Не чули, що я сказала?
– Чого ж, чула, – сказала покірливо господиня. – Я вам не буду мішать…
Вона так само швиденько шмигнула назад у двері, але причинила їх нещільно; Мирослава принаймні добре бачила її специфічний, довгий і пригнутий на кінці ніс.
– Доброго дня, тьотю, – сказала Ванда.
– Я так і знала, що ти мене знайдеш, – сказала тітка Аполінарія, розцілувалася з матір'ю, а тоді зирнула згори на Мирославу. – Оця славненька твоя донечка?
– Мирослава, – відповіла, всміхаючись, Ванда. – Може б, ми, тьотю, десь із цього двору трошки й пішли б?
– Та ні, сидіть, – сказала тітка Аполінарія, сівши й собі. – Вона нам не заважатиме.
– Я думала… – ніяково сказала Ванда. – Всі говорили… Ну, тоді, коли розбило ваш дім…
– Мене тоді не було вдома, – чітко сказала Аполінарія.
– Чого ж?..
– Довго розказувати, – тітка Аполінарія сиділа, рівно випроставшись. – Тобто довго розказувати, а мало слухати.
– Хіба ми до вас погано ставилися? – майже пошепки спитала Ванда.
– Бачиш, Вандусю, – сказала Аполінарія, – людина більше самотня, ніж ми собі думаємо. І людина мусить мати над головою власний дах… А мені тоді… ні, не хочу про це… Отак, Вандусю, вийшло, і того вже не повернути. А як ти?..
– Може, ви не хотіли до мене прийти через… Сильвестра? – спитала тихо Ванда.
– А він вберігся? – звузила очі Аполінарія.
– Ні, – відповіла сухо Ванда. – Він не вберігся.
– Його взяли вдруге до війни?
– Ні, тьотю, його взяли вдруге після війни.
– Стривай, він, по-моєму, втікав у Середню Азію?
– Там були в нас знайомі. Але довго там не протримався. Я не хочу говорити про те при дитині…
– Хіба їй не потрібно знати долю свого батька? – спитала Аполінарія.
– Ні, тьотю.
– Чому?
– Бо я від нього… Давайте про щось інше поговоримо.
– Але дитина повинна знати долю свого батька, – твердо сказала Аполінарія.
– Скажу вашими словами, – сказала Ванда. – Так вийшло, і вже того не повернути. Як же ви тут живете?
– А хіба та прищепа, – кивнула Аполінарія, – вам не розказала? То таке помело, що язика ні на секунду не втримає… Живу…
– А чому знали, що я прийду?
– Бо людина – дивна істота, – сказала Аполінарія. – Все на щось сподівається. От і я… знала, що ти прийдеш. Бо ти єдина з мого роду, котра залишилася.
І тут сталося диво. Ота велична й поважна стара раптом зігнулася, згорбатіла, і Мирослава увіч побачила в ній ту другу, яка очевидно, й справді ходить із простягнутою рукою, побачила вона, як зморщилося в старої лице і як зблиснула їй в оці сльозина.
– То я прийшла, тьотю, – сказала Ванда. – Знаю, що ви тяжко живете…
– Може, й не так тяжко, – знову випростувалася Аполінарія. – 3 голоду не вмираю, дах над головою сякий-такий є. А тепер, коли ти прийшла, мені зовсім спокійно буде. То як зветься твоя донечка?
– Мирослава.
– Підожди, Мирославо, я щось тобі винесу, – стара встала й повільно, навіть трохи величаво, пішла під ганок. У розчинених дверях миттю зник ніс, а стулка швидко причинилася.
– Якось не подумали, – сказала Ванда Мирославі, коли Аполінарія зникла, – треба було б щось їй принести.
– Така вона дивна, мамо, – прошепотіла Мирослава.
– Нещасна – не дивна, – сказала Ванда. – Не уявляю її з простягнутою рукою.
– А може, це неправда? – гаряче зашепотіла Мирослава. – Може, та тітка на неї наговорила?..
Ванда зирнула на дочку, але нічого не сказала.
Вийшла Аполінарія і подарувала їм по писанці. Двері з дому знову ледь відчинилися і знову з-за них вистромився довгий пригнутий ніс.
– Це я сама малювала, – гордо сказала Аполінарія.
Малюнок на писанках був гарний: химерна в'язанка сплутаних змійок.
– Пам'ятаю, – сказала Ванда, – ви колись таки малювали.
– Малювала і грала, – байдуже відізвалася Аполінарія. – Але це було… до нашої ери… Малу вчиш музики?
– О, вона в мене розумниця, – сказала Ванда, – але й лінується трішки.
– І правильно робить, – мовила Аполінарія. – Бо той, хто не лінується, не живе…
Фраза була трохи несподівана, і Мирослава здивовано зирнула на Аполінарію. Сиділа так само випростана, і сонце заливало її обличчя так, що ним заповнились усі зморшки. І Мирослава уявила, якою була ця жінка колись: гарною, гордою і, здається, примхливою.
– Я тоді, коли це сталося з моїм домом, – тихо сказала Аполінарія, – у відчай упала. Не могла прийти до вас, бо не знала ще тоді: жебрати – це не обов’язково упосліджуватися. Хат покинутих тоді було багато, і я поселилася в одній із них, було це від вас далеко, на Левківській вулиці. Там жив один чоловік, добрий і тихий, хоч і старший мене на сімнадцять років. Я стала його жінкою; він діставав у друкарні папір, а я малювала килими з лебедями. Ходив продавати тих лебедів він, бо я соромилася – з того ми й жили, тобто з того я жила це вже було по тому, як німців прогнали. Потім він помер, а в дім повернулися його колишні господарі – тільки тоді я довідалася, що й мій чоловік поселився там, як і я, незаконно. Про себе він розповідав усілякі історії, але я думаю, що все те було неправда. Він, здається, так само ховався від світу, як твій Сильвестр, бо й за ним полювали свого часу. По тому я й пішла по квартирах, а заробляла собі на хліб як могла. Все мені якось байдуже зробилося, живеш чи не живеш… Можеш таке зрозуміти, Вандо?