Біла стрічка в твоєму волоссі

Сторінка 29 з 40

Яна Шрамкова

Злетіли орли з Татрів, потяглися на долини понад високими горами, понад рівними полями, перелетіли через Дунай...

У душі я оцінила його бездоганну декламацію і в муках чекала хвилини, коли він закінчить декламувати і я змушена буду підвестися з землі й знайти ще в собі сили, аби переконати його, що падіння зі сходів уважаю за цілком милий спосіб, як скоротити хвилини нудьги. Тим часом Мартін іще раз згадав орлів, що злетіли з Татрів, явно для того, аби оспівати мій учинок, хоча я не могла зрозуміти, який тут зв'язок. На мою думку, я летіла не як орел-птах, а скоріше як кам'яна брила, в найкращому випадку — як вистрілений артилерійський снаряд. До смерті не збагну, чому я не встала навіть тоді, коли Мартін гукнув до мене:

— То я маю ще продекламувати "Поранену березу", чи встанеш із мертвих і без того? — Замість устати й видряпатися зрештою з тієї неможливої ями, повної брудних паперів і консервних бляшанок, я й далі лежала там розпластана, немов млинець. Мій упертий, затятий мозок ще й розмірковував, чи поза, в якій я лежу, була достатньо трагічнаї Мабуть, таки була, бо Мартін після кількох марних спроб видобути з мене бодай іскру-життя спромігся на досить гучний крик. А я знову збагатилася досвідом: непритомність приємна лише за умови, коли людина при повній свідомості. Менш приємно було дізнатися, що Мартін курс першої допомоги у школі проспав, внаслідок чого штучне дихання у його виконанні нагадувало скоріше вільну боротьбу. Через кілька хвилин я дуже пошкодувала про свій нерозважливий вчинок і,

Зморена, розмірковувала, як діяти далі. Геть утри!й®" ши надію, я згодом дійшла висновку, що більш-менш пристойно можна буде зійти зі сцени, якщо я зберу сили для найкращого виконання якогось вдалого уривка зі світової класики, віддячивши Мартінові за всі його зусилля. І взагалі, нехай хлопець побачить, який благотворний вплив може мати література на знепритомнілу дівчинуї Я вибрала Дездемону й, між іншим, зробила це не випадкової Коли б Отелло знав спосіб, яким Мартін намагався повернути мене до життя, він би напевно скористався ним, і Дездемона сконала б із викрученими руками після застосування першої допомоги.

Нічого не вдієш — Яни Бейхової1 з мене не буде, навіть коли б я на голову стала! В цьому я переконалася одразу, тільки-но почала роль. І хоча я кліпала очима, мов безумна, "поглянула в небо, струсила з себе сльози" точнісінько як ота поранена береза, все було якесь жалюгідне, і моє драматичне причитания "Ох, змилуйся, змилуйся, Отелло, відколи живу, нічого злого тобі я не сподіяла!" не вразило Мартіна у саме серце, як я сподівалася, а якраз навпаки, бо він реготав щонайменше півгодини, не спромігшись усвідомити мій трагічний душевний стан. Це щастя, що я вчасно зупинилась, бо інакше не знесла б такої ганьби.

Мартін устав, підійшов до мене і, давлячись сміхом, сказав:

— їй-богу, Шімонко, ти це чудово зіграла. Один нуль на твою користь. А я, дурний, подумав, що ти й справді знепритомніла. Ну, сама скажи, хіба я не дурний на голову?

— На голову впала я, а не ти. І, підкреслюю, що поводилася так завдяки тобі,— відповіла я поблажливо. Між нами дівчатами, я не мала права дуже нападати на нього й могла похвалити себе за свою поведінку. Кожен інший хлопець на Мартіновому місці відповів би мені як слід. А Мартін не лише не мав наміру брати мене в роботу, щось у моїй поведінці настроювало його навіть на веселий лад. Збуджений до краю, він роздивлявся мене з усіх боків і без упину торохтів:

— Нічого, Шім, ти й так була чудова. Чудова! Тобі не пощастило, що ніхто з кіношників не бачив, бо

* Відома чеська кіноактриса.

одразу б тебе ангажували. А тепер ходім, я проведу тебе додому. Дай мені руку, аби ти знову не впала!

Можливо, наслідки мого падіння вторинні, бо я дурна на голову від народження, одного тільки не збагну, навіть якщо житиму й сто років: чому в ту хвилину, коли Мартін схопив мою руку, серце почало гупати, ніби пневматичний молот, і чому в мене одразу з'явилося таке відчуття, що коли він відпустить її, я полечу зі сходів і, напевно, вже ніколи не встану.

XII

Хоча канікули зрештою таки почалися, в моє життя вони не принесли якихось таких змін, котрі спонукали б мене плигати до стелі від радості. По-перше, вставати я мусила як звичайно, бо моя мабабуся не знати з яких таємничих причин не зносила, коли хтось у радіусі п'ятисот кілометрів спав довше, аніж до сьомої. Спершу я закладала вуха ватою, стромляла голову під перину, але однаково цілком виразно чула, як вона витягає і засовує шухляди й повідомляє комусь невидимому, хто витав десь над моїм ліжком, що: рання пташка далі доплигає, або: хто рано встає, тому бог дає і т. д. Серію своїх прислів'їв вона здебільшого закінчувала зловісною приповідкою, що із пса не буде свинини, а з вовка баранини! Я ніколи не розуміла, чому для неї такий важливий швидкий і ранній підйом, умивання у крижаній воді, ранкова зарядка перед відчиненим вікном, бо щодо мене,— я завжди віддавала перевагу спанню до десятої, умиванню через день і в теплій воді. Коли б це залежало від мабабусі, вона б із великою охотою щоранку прала мене на тарі, споліскувала бодай тричі в холодній воді, тоді повісила б іще на вірьовку, аби я була не лише чиста, а й продезинфікована сонцем. На мій великий подив, вона таки погодилася на малий компроміс і дозволила мені спати до пів на восьму, якщо взагалі можна назвати сном оті півгодини, коли що п'ять хвилин вона будила мене, турботливо нагадуючи: через кілька хвилин я однаково муситиму вставати. Невдовзі я з'ясувала, що вона явно робила це для того, аби випробувати мою добру волю, бо коли я витримувала всі її атаки, лежачи в постелі, вона з чистим сумлінням лишала мене спати, доки мені хотілося. У всьому

Іншому під час канікул мабабуся мене особливо не обмежувала. Дозволила ходити купатися, дозволила мені навіть короткі мандрівки на велосипеді старого Дюка Бекеліна і зовсім перестала лякати довготелесою Розою, коли я, бувало, приходила з прогулянок пізно.

— Ти вже велика,— остерігала вона мене, піднявши палець догори,— навчися відповідати сама за себе.