Я старанно повиписувала всі адреси, повкладала в конверти звернення і позаклеювала їх, позбирала використані газети, сховала ножиці, клей, список адрес. Коли ми нарешті вичалапали з бункера, було вже темно, і над руїнами будинку саме сходив тоненький серп місяця. Якуб зник із бункера ще засвітла, взявши з собою і Кіліманджаро, нібито для того, аби навчити його іти по сліду, і йому, здається, пощастило це зробити, бо котяра через півгодини справді повернувся, невідомо, правда, чи по Якубовому сліду, чи завдяки власному орієнтаційному інстинкту, який непомильно приводив його до нас після всіх блукань. Я цілком серйозно сушила голову, як допомогти Мартінові вийти із складної родинної ситуації, але не придумала нічого мудрого, можливо, й тому, що мене вже починало мучити сумління: ще ніколи ми не затримувалися в бункері так довго. Мені ставало недобре, коли я уявляла собі, як мабабуся сидить на постелі, чекаючи мене, і... і, безперечно, наміряється послати мене до довготелесої Рози, тільки-но покажеться мій ніс у дверях. Уявивши собі довготелесу Розу і її прокурену комірчину, я вмить сповнилася рішучістю.
— Гадаю, ти міг би переночувати у пана Феста,— обережно запропонувала я Мартінові.— Я заведу тебе до нього, він мешкає у тому ж коридорі, що й ми, і якщо на той час у коридорі не буде бабки Чубки, ніхто ні про що не довідається.
Мартін мовчки похитав головою. Можливо, він дивився на мене. У темряві я, звісно, не могла розгледіти виразу його обличчя, але з того, як довго він мовчав, я зробила висновок, що моя пропозиція його не дуже втішила. Коли б я не була така змордована й коли б той день не тривав уже так довго, я б поза всяким сумнівом вигадала кращий спосіб допомогти йому. Але ж я справді мріяла вже тільки про те, щоб якнайшвидше залізти в затишок за мабабусиною спиною і якнайспритніше уникнути її докірливого погляду. А на додачу я була ще й голодна. Страшенно голодна! Безнадійно прагнучи обдурити шлунок, я почала тайком пхати в рота стебельця кульбаби, але намагання мої були марними — шлунок протестував, як ведмідь, пробуджений від зимової сплячки. Мартін не рухався. Він сидів, скорчившись на сходах, і схиливши набік голову й здавався не старшим за Якуба. Мені зненацька спало на думку, чи він, бува, не почав лити сльози над своєю нещасною долею. Але Мартін не плакав. Ясно було, що не плакав. Зі спокоєм англійця він закинув ногу на ногу, оглянув нігті на правій руці, тоді — на лівій, пригладив волосся і нарешті зволие підвести голову, показавши своє шляхетне обличчя! Якщо я чогось терпіти не могла у Мартіна, то це була ота його незбагненно спокійна поведінка за обставин, коли б я від неспокою вже дерлася на вуличний ліхтар.
— То як?
— Не турбуйся, Шім, якось буде!
— Я мушу це зрозуміти так, що ти повертаєшся додому, чи все-таки переночуєш у пана Феста?
І якщо я вже тоді не вибухнула, мов ракета, то я можу це записати на карб своїх стальних нервів. Тим часом до Мартіиа нарешті дійшло: пора вже повідомити мені, що, власне, він надумав, бо, глибоко вдихнувши повітря, він випалив:
— Не ХВИЛЮЙСЯ даремно, Шімонко, я йду додому? Справді йду .додому! — похмуро яовторкв він і нос-
ком черевика заходився відкидати якийсь невидимий камінець. За хвилю він ПІДНЯБ підборіддя і незмінним голосом докінчив:
~ Все це я вже знаю напам'ять. Батько вибачить мені. Найвірогідніше, якщо я не помиляюсь, він проголосить, що розуміє мене і що я діяв у стані афекту. Він завжди так говорить, коли ми посваримося. А мама знову вдаватиме, нібито ні яро що не знала — також ж завжди! Одне слово, сьогодні буде розіграно
№
сто двадцять третю репризу спектаклю "Повернення блудного сина". Оце й усеї Перекажи від мене вітання панові Фесту. А тобі дякую за порозуміння.
ОтакоїІ Людина, голодна і спрагла, голову собі сушить, як йому допомогти, а він тим часом тихенько готує свою сто двадцять третю репризу. І це при тому, що не минуло й трьох годин, як він твердив, нібито додому не повернеться, навіть коли б із неба падали вівчарські сокирки з автографом самого Яношіка!
— Мені однаково, тільки ж тут хтось на всі заставки вихвалявся, як він комусь покажеі — не втрималась я.
Мартін допитливо подививсь на мене і, мабуть, вирішивши, що не помилився у своїх відчуттях, похитав головою і сказав:
— Мені здається, Шімонко, що ти не годна сьогодні по-серйозному мислити.
— А ще вихвалявся тим,— вела я далі, наголошуючи на кожному слові,— що дасть собі раду сам, без ласкавої допомоги своїх люблячих батьків!
Я чудово присадила його, нічого не скажеш, бо щонайхменше хвилин десять він не спромігся й на слово. Втім, не можу сказати, що я мала бозна-яку радість від своєї поведінки. Нізащо в світі не могла збагнути, чим, власне, мене так розсердили його слова, що він хоче повернутися додому, коли я сама спочатку пропонувала так зробити. Я вже збиралася пояснити йому, що мене не так обурило те, що він сказав, а скоріше спосіб, у який він це зробив, але не встигла навіть рота розкрити, бо Мартін ураз ніби прийшов до пам'яті й подивився на мене, але на диво примирливо. І без найменших ознак ворожості мовив:
— Облиш, Шім! У цьому немає логіки. Ти сама собі раз по раз суперечиш. То ти не можеш зрозуміти, як я міг піти з дому, а за хвилину дратуєшся, коли я кажу тобі, що повернуся додому. А куди ж я маю іти, скажи на милість? Зрозумій нарешті: я не маю ані найменшого бажання складати пісні протесту на втіху своїм батькам та близькому оточенню. Хіба що іноді мені уривається терпець. Якщо ти справді хочеш допомогти, краще помсвч і іде сядь. На хвилиякуі Потім я проведу тебе.
Щось у його голосі примусило мене виконати про хання. Можливо, це була ота фатальна помилка, бо я сіла на хитку цеглину й умить злетіла зі сходів на
якийсь СМІТНИК, добряче забивши голову. Коли я впала, з очей у мене посипалися іскри, так ніби в голові хтось перерізав дроти високої напруги. Я думала, що загину на місці від ганьби. Та коли розплющила очі, на щастя, не побачила над собою співчутливого обличчя, яке викликало б у мене сльози, зате побачила цілком нормальну зірку, тож для певності почекала, чи вона, часом, також не впаде. Зірка ж, як навмисно, не падала. Моє палке бажання, аби довколишній світ не помітив мого падіння, не здійснилося, зате з висоти другого поверху долинули збудливі вірші з уст мого товариша: