Мартінові Алесу було чотирнадцять років, він ніколи не жив у притулку, ні в дитячому, ні для пенсіонерів. Він мав маму і батька, але, як це часто буває у благополучних родинах, мав і свої труднощі, бо був одинаком. Він не належав до нашого бункера, та коли буквально звалився на нас, нам не вистачило духу прогнати його.
Наш бункер містився на першому поверсі будинку на Придавковій вулиці, в будинку, який уже кілька місяців тому був підготовлений до зносу. Вся При-давкова вулиця вважалася об'єктом, приреченим на зруйнування. І це, мабуть, була єдина причина, чому наша вулиця притягувала Мартіна, мов магніт залізо. Як ми згодом довідалися, батько Мартіна був архітектор, втім, архітектор без грана фантазії, як про нього висловився сам Мартін. Відколи Мартін спостерігав за батьковою роботою, за тим житловим районом, який будували точно за його проектом, він прийняв остаточне рішення — стати фахівцем у справі знесення будинків. І тому він оглядав будинок за будинком, й коли одного дня роздивлявся другий поверх якогось будинку, під ним провалилася підлога, й він упав просто до нашого бункера.
— Не бійся, друже, я не людожер,— добродушно мовив Мартін Алес, вигрібаючись із-під купи цегли і з інтересом роздивляючись Якуба, який і досі ніжив* ся в моїх обіймах. До смерті для мене лишиться загадкою, як я могла так довго тримати його на руках, адже Якуб важив тридцять кілограмів і я часом не могла втримати його навіть хвилину. Втім, Якуб ніби не усвідомлював незручності свого становища. Обіймав мене обома руками за шию так упевнено, ніби я носила його на руках відтоді, як він народився. Я не мала ані найменшого уявлення про те, що Якуб замишляє, окрім того, мене починав серйозно непокоїти вираз його обличчя. І хоча Мартін Алее у цю хвилину був для нас хіба що незнайома людина й свого роду незваний гість, Якуб не мав жодної причини дивитись на нього так зневажливо й погордливо, надто коли цей погордливий погляд він міг дозволити собі з однієї-єди-иої причини—я ж бо і досі тримала його на руках.
— Злазь,— просичала я.
Якуб енергійно зіскочив на землю й обернувся до незнайомого хлопця, який, чемно всміхаючись, спостерігав за нами. Якуб сказав:
— Через чотири місяці мені буде одинадцять років! Розгублена, я подивилась на незнайомого хлопця,
але не помітила, щоб Якубова поведінка приголомшила його. Зате мене вона приголомшила і то добряче. Я запитувала себе, чи, бува, в Якуба від переляку не завернув глузд за розум, бо чого б він іще розповідав про те, скільки йому років, замість привітатися або бодай спробувать прогнати незнайомого з нашого бункера? Мій подив невдовзі перейшов у страх, бо незнайомий хлопець відкашлявся і сказав:
— Я радий зустрічі.
Якуб навіть бровою не повів, хіба що помалу, з гідністю покивав головою. Потім він указав на мене й недбало зауважив:
— Шімонці вже минуло тринадцять, але ж вона дівчисько.
Перше ніж я встигла усвідомити, що означенням "дівчисько" мені заподіяно першої тяжкої і безпідставної кривди, Мартіп Алес заговорив про те, що привело його до нас. Якщо я добре розуміла, причина полягала в новому способі руйнувати старі будинки, який називався "коминовий відстріл" і який був, принаймні за словами Мартіна Алеса, своєрідним рішенням, як місту позбутися старих і непотрібних розвалюх. Якуба враз зацікавили Мартінові плани на майбутнє. А мене аж ніяк. Ані на макове зерня мене не обходило,—
позбудеться місто чи не позбудеться старих розвалюх, а "коминовий відстріл" не був мені до душі ще й то* му, що після його застосування зник наш дім на Ка-лінчаковій вулиці, а в майбутньому міг щезнути зі світу й наш бункер. Мартіи Алес детально описав перебіг цілої акції. Якуб навіть не дихав. Зате я пихтіла від злості, наче паровоз. Динамітні заряди! У різних місцях. Висадити в повітря точно у визначений час"
— А потім? — нетерпеливився Якуб.
Мартін видобув із себе чудернацький хриплий крик і різко скинув руки над головою. Якуб затамував подих. Нізащо в світі я не могла зрозуміти, чому вони обидва в такому захваті, коли уявили собі, як ціла вулиця злетить у повітря, й тому я мало не луснула від злості.
— Страшенно цікаво, хіба не так, Якубе?—поблажливо зауважила я, коли Мартін Алес закінчив розповідати, але Якуб байдужливо відвернувся від мене, тож я зі своєю іронією залишилася в безнадійній меншості. Правду кажучи, своєю незвичною поведінкою Якуб починав мене вже по-справжньому дратувати. Він не тільки вдавав, що спізнав усю мудрість світу, а й поводився так, ніби крізь дірку в стелі упав до бункера не Мартін, а я.
З кінчика язика в мене уже мало не злетіло не дуже приємне зауваження, коли раптом озвався Мартін.
— Шімонка має рацію. Я щось забалакався.— Він підвівсь і розгублено глянув на свої ноги. Окрім того, що Мартінові ноги були геть подібні до турецької шаблі, в око впадало ще й те, що одна холоша штанів була розірвана від коліна аж по кісточку.
— Я, мабуть, змушений буду тут лишитися. Принаймні, поки стемніє,— сказав Мартін і знову сів на купу цегли. В його голосі не було й тіні сорому, коли він пояснив:
— Бо інакше дістану від мами такої прочуханки, яка вам обом і не снилася.
Той факт, що й Мартін Алес дістає прочуханки, трохи пом'якшив моє затяте серце, і я кинулася зробити один із небагатьох моїх благородних учинків.
— Голку я маю, але нитку тільки білу,— мовила я, трохи поміркувавши, чи не штрикнути мені Марті-на Алеса голкою, просто так, для застереження, аби не потикався більше до нашого бункера. Втім, невдовзі, перш ніж устигла здійснити або відкинути цей свій кровожерливий задум, за моєю спиною почулося задоволене рохкання, а це було непомильною ознакою того, що Якуб радіє з чогось. Непомітно я озирнулась. Якуб указував на мене пальцем. Він так захопився, що навіть не побачив, коли я обернулася, й тому я дегко прочитала слова, які віц передав Мартінові абеткою пальців;
— Я ж тобі казав! Шім — дівчина, але це випадково, в усьому іншому вона цілком на висоті.
— Мені це дуже приємно,— поважно мовила я і скорчила таку гидку гримасу, що Мартін мало не впав з отих своїх кривих ніжок.